Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
І начальник другого відділу взявся читати протокол.
«Я вже давно знайомий з молодшим лейтенантом. Ми обидва з Браїли, навіть жили на одній вулиці. В дитинстві не дружили, бо належали, як то кажуть, до різних світів. Він з багатої родини, а мої батьки — бідняки.
Темістокле ріс під доглядом гувернантки та слуг. Вони забороняли йому гратися з нами, дітьми міських злидарів. Коли ми здіймали галас на вулиці, панич підходив до залізної брами і кидав на нас зневажливі погляди. Він ледве розтулив рота, байдуже відповідаючи на якийсь наш жарт.
Пізніше, поступивши з ним до ліцею, я зрозумів, що Войнягу не такий уже й поганий хлопець. Ми заприятелювали, і я почав заходити до нього додому. Зі мною Темістокле був щирим і навіть поблажливим. Однак часто в нього брала гору заздрість, і тоді цей хлопець ставав озлобленим, намагався всіляко принизити мене. Але це швидко миналося, і він щиро каявся, просив вибачення.
Пам'ятаю один гіркий випадок. Войнягу вже давно вчився грати на скрипці. Частенько він розпочинав свій урок при мені. Як я хотів тоді сам взяти в руку смичок.
Але де ж дістати грошей, щоб навчитися? Батькового заробітку ледве вистачало на харчі та плату за наше навчання. Але зрозумівши, що я тільки й думаю про скрипку, він таки роздобув її мені. Хоч була вона проста, саморобна, із звичайнісінького дерева, однак татові довелось віддати за неї всі гроші, і ми цілий тиждень жили надголодь. Звичайно, я відразу ж побіг до Темістокле. Він саме закінчував урок музики. Його вчитель взяв у мене скрипку, наладнав її, провів кілька разів смичком по струнах і, нічого не сказавши, повернув назад. Спостерігши, з якою любов'ю я притискував її до грудей, згодом запитав:
— А в нотах ти розумієшся, хлопчику?
— Трохи, пане! Нам показували в школі.
— Хто ж навчить тебе грати?
— Не знаю… Учителеві треба платити, а в батька немає грошей.
— Давай я тобі дещо поясню…
І вчитель показав, як тримати скрипку та смичок, на якій струні слід брати ту чи іншу ноту. Потім, вдоволений моєю тямучістю, попросив програти гаму.
І коли я повторив її за ним, він запитав:
— Тобі вже показували її раніше?
— Ні, пане, ніколи!
— Виходить, ти вперше в житті тримаєш смичок?
— Авжеж!
— Який же ти молодець!
Полещений похвалою вчителя, я почав ще і ще повторювати гаму. І тоді, мабуть, в усьому світі не було щасливішого за мене хлопця. Все наче марилося, як у чудовому сні.
Але в'їдливі, зневажливі слова Темістокле повернули мене до дійсності.
«Та перестань ти вже, Адріане! — проказав він. — Хіба ти не чуєш, як жахливо скрипить твоя коробка? Їй місце тільки на смітнику!.. Ось краще послухай мою…»
І він заграв. Із своєї скрипки, привезеної з-за кордону, Темістокле видобував чисті, чарівні звуки!.. Тоді як з моєї… Та що казати… Його скрипка заливалась соловейком, а моя тільки вищала.
Я ледве стримався, щоб не заплакати. Пішов додому, не сказавши йому й слова. А там жбурнув скрипку на підлогу і потрощив її ногами. Ох, і попало ж мені тоді від батька. На цьому моя музична наука й скінчилась.
Темістокле стало жаль мене: він просив вибачення, навіть плакав.
Звичайно, я помирився з ним. Але з тих пір більше ніколи не брав у руки скрипки.
Ось яка в нього натура. У ліцеї ми з ним приятелювали, іноді сварилися. А після закінчення навчання наші дороги розійшлися. Він поїхав до Бухареста, мені ж батько підшукав роботу в Яссах. Працюючи, я міг на власні гроші вчитися в університеті. Пізніше ми зустрічалися кілька разів на канікулах, але вже не відновлювали попередніх дружніх стосунків. За всю війну ні разу не бачились. А оце недавно зовсім випадково я почув, що в полку «Сирет» служить офіцер Войнягу. Я так і подумав, що це Темістокле. І от сьогодні ми зустрілися. Я саме йшов до шевської майстерні. Молодший лейтенант Войнягу зрадів, побачивши мене. Я теж… Як-не-як, колись ми приятелювали. Ну, й до того ж приємно зустріти на чужині земляка. Виявилось, що нам по дорозі, отож ми й пішли далі, дружно розмовляючи. Біля майстерні зупинилися. Войнягу попросив провести його до підводи, тільки я відмовився. Вже кінчалась обідня перерва, а мені треба було ще полагодити черевики. Оце й усе, що я можу розповісти вам про молодшого лейтенанта Войнягу Темістокле.
Запитання: По дорозі до майстерні ви зупинялись?
Відповідь: Хіба це так важливо?
Запитання: Я тебе запитую і прошу відповідати. Хай тебе не цікавить, важливо це чи ні. Кажи, зупинялись?
Відповідь: Так, на кілька хвилин. Щоб потиснути один одному руку і обмінятися словами звичайного привіту, як добрі знайомі, що довго не бачились.