Андрій Лаговський

— Не скажу.. Може бути, що ви свої сексуальні сили так уже розтратили, що інакшого кохання й зрозуміти тепер не можете, — саркастично одрізав професор. — Це вже річ загальновідома, що де розпуста, там не буває щирої любові.

Володимира взяла злість.

— А ви, ви, співець ідеального кохання!.. Чого ви так до Зої підсипаєтеся?.. Не того хіба, щоб одбути таку саму сцену, яку я відбув учора з Амалією?!

Лаговському з образи сперло дух у горлі.

— Покиньмо усю розмову, — сухо сказав він, силуючися заволодіти собою, щоб не вибухнути гнівом і не посваритися з Володимиром ущерть. — Я вже багацько разів зарікався балакати з вами на цю тему, бо ви мене не розумієте, а тільки нервуєте своїми заявами... Скажу хіба: коли ви не соромитеся мені підсувати такі інстинкти, то хоч посоромилися б обкидати болотом чистий образ дами!

— «Такі інстинкти»... Гм!.. — глумливо кахикав Володимир, радий, що добре допік професорові і помстився-таки за його попередні іронічні слова... — «Інстинкти»... Гм!.. Думаю, що й ви, поети, з того самого тіста зліплені, що й усі ми, грішні люди... А вже ж навіть і в семінаріях учать, що «всякое бо дыхание любит помахание». Та це, як мовляє Гоголь, «известно даже не учившимся в семинарии»...

Професор не знав, чи піддаватися своєму гнівові, який знов починав кипіти в ньому, чи запанувати над собою і обернути все в жарт та й затерти прикру розмову, яка, певне, доведе до великої сварки з Володимиром. Він обібрав другий шлях. Щоб повернути балачку на мирний тон, він ладен був розсміятися з нечестивої Володимирової профанації церковної мови, аби сумирно забалакати про що-небудь інше. Але ще не встиг Лаговський ані осміхнутися і нічого сказати, як сам Володимир знов забалакав, перебиваючи його:

— «Трапезундська вдовичка»... — це ж і справді об’єктик непоганий... і на вас дивиться вона дуже масними очицями... Якби я був на вашому місці, в нас діло давно б уже дійшло до пуття. Але ви, хоч і бажаєте її, ждете, щоб вона вам сама на шию кинулася... Що ж!.. Може бути, що й ця тактика...

— Годі! — твердо сказав професор, не давши йому доказати. — Я не дозволю ані собі, ані вам балакати на цю неблагородну тему!.. Коли ви хочете, щоб ми були й далі приятелями, то не поновляйте ніколи цієї теми... Та ходімо краще додому...

Володимир ущух, але тепер його брала чималенька злість проти Лаговського. Пішли вони з пристані додому. «Він справді вважає себе за якогось ідеального лицаря й трубадура, а мене за смерда!» — іронічно думав Володимир, ідучи, і почував, що радий був би побороти оце зараз Лаговського на землю і потоптати його ногами. А Лаговський, що мовчки ішов поруч Володимира, тож само сердився. Він захотів був вивірити себе, невже Володимир справедливо витолковує його приязнії відносини до Зої; але як спробував на момент уявити собі Зою в такій позиції, як Амалію, то йому стало так соромно, що аж гидко. «Це брехня й клевета на мене, — твердо вирішив він, — всі мої помисли чисті й ідеальні... Та це знає й Володимир, а тільки дражнить мене».