Андрій Лаговський
- Автор: Кримський Агатангел
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Андрій Лаговський». Краткое содержание книги:
Вони все йшли мовчки та й мовчки і вже мали б підійти додому. Теє мовчання лягало прикрою тяготою на професора, бо хоч і Володимир набалакав йому чимало прикростей, але й професор не міг забути того факту, що іронізувати почав перший сьогодні не Володимир, а таки він сам.
— Слухайте, Володимире, — перервав він нарешті мовчанку, пожертвувавши свою амбіцію і бажаючи тільки помиритися з Володимиром. — Ви мені вибачте, коли я вам щось сказав грубо або нервовим тоном. Я іноді й не хочу нічого справді образливого сказати тому, з ким балакаю, — а слухачеві з мого тону здається, ніби я аж киплю ненавистю проти нього... Що й ви своєю дорогою наказали мені сьогодні дечого дуже образливого, на це я не хочу вже звертати уваги, бо ви сьогодні не в гуморі... а хочу тільки, щоб ви на мене за мої слова не сердилися... Не треба нам сваритися... Нехай собі й не багато буде в нас спільних поглядів, все ж не сварімося більше, живімо між собою мирно... Та й чогось спільного між нами є далеко більше, ніж могло б здаватися, бо хоч наші науки й не однакові, тільки ж професія в обох нас більше-менше однакова; ми — кабінетні вчені. Через те психіка в нас повинна бути не дуже одмінна... і знайти modus vivendi1 нам, мабуть, що не важко...
Та Володимир зовсім не захотів мати стільки великодушності, щоб скласти ціну примиренній мові Лаговського. Навпаки, він набрався ще більшої злості проти нього і раптом перервав його з іронічною усмішкою:
— Ви — так учений... ви — великий учений... Але я... я себе за «мужа науки» вважати не хочу... І признаюся, що взагалі я намислив собі закинути всяку науку та й жити так, як живуть усі люди... себто житиму мамоном і більш нічим... Бо що воно таке: «наука»? Кому вона потрібна? Марна іграшка!..
Хоч учора в розмові з Петровою Лаговський сам підносив деякі сумніви про те, чи справді потрібна людям кожна абстрактна наука, чи вона тільки є аристократична розкіш людськості, — тільки ж тепер отой зарозумілий і цинічний тон, яким говорив про науку Володимир, вразив його зовсім нелюбо. Та будь-що-будь, Лаговський знайшов у собі ще доволі безсторонності, щоб дати одмову Володимирові без надмірного захвалювання своєї професії.
— Може й іграшка, не споритимуся, — сказав він, — або краще вже сказати: наука — це дорога й благородна іграшка й висока втіха... Коли говорити правду, то вона декому навіть щось більше, ніж іграшка: вона — аж неминуча й тяжка потреба для невеликої упривілегійованої групи тих інтелігентних людей, що мають матеріальну змогу носитися по емпіреях абстрактності та й ширяти-буяти в них та філософувати, бо на них тим часом працює робочий бідний люд... До таких «благородних» паразитів належу, проти своєї волі,
і сам я... Так, може, ви своїми словами «житиму мамоном і більш .нічого» хочете сказати, що думаєте взятися замість абстрактної науки за таку практичну працю, з якою піде народу безпосередня користь? Коли так, то я можу й спочувати вам. Але ж коли ви хочете сказати, що...
— «Користь народу»... знов гучні фрази!.. Ні, я попросту хочу покинути науку, бо думаю, що вона мені руйнує здоров’я і більш нічого... Професійні вчені — це такі люди, що запрягли самі себе в тачку... Покину я наукову кар’єру, зроблюся судією чи товаришем прокурора... матиму з того тисячі дві-три карбованців на рік, житиму собі спокійно, в доброму здоров’ї, не забиватиму свою голову науковими дурницями... А вчені тим часом нехай тягнуть свою тачку та сушать собі мозок над своєю дурацькою «наукою»... recte1 шарлатанством... та нехай пишуть книжки мишам на снідання...
Він, кажучи сеє, єхидкувато дививсь просто на професора, і той зрозумів, що цілий набій вимірений особисто проти нього. Він спалахнув; в його душі накипіло страшенно гірке невдоволення і ще гірший гнів, та й готові були невдержно вибухнути наверх. Тільки ж професор іще раз напружив свою волеву силу, щоб того невдоволення й гніву не виявити перед своїм супротивником і щоб не дати йому знов затріум-фувати. Через те Лаговський удав спокійного, хоч почував, що нерви йому аж тріпотять, наче накручені й порушені струни. Щоб краще помститися, він холодно процідив крізь зуби:
— За три дні у вас знову буде світогляд веселіший... за три дні вас і наука знов тішитиме і буде вона вашим покликанням... і ніякого taedium vitae тоді не буде... А сьогодні — діло інакше: сьогодні вам неминуча нудьга... Самі ж мені казали колись: «Omne animal post coitum triste est...» Але ж, знаємо, тая tristitia не вічна: за три дні переминеться...
— Може бути, високоповажний професоре! Може бути! — з насмішливим, пересадно шанобливим поклоном одмовив Володимир. Він люто ненавидів професора під ту хвилину.