Андрій Лаговський

Вони вже дійшли були додому. Володимир пішов до своєї хати і, ставши коло вікна, зачав дивитися на море, де вже сонце підходило до обрію, та й заходився ніби байдужно свистати, навмисне для того, щоб оте, начебто безжурне, свистіння чулося і в сусідніх покоях. А професор увійшов до покою його молодших братів. Обидва сиділи вдома, нікуди не ходили.

— Ото добре, нема чого казати! — взяли вони докоряти Лаговському. — Ми на вас були ждали, на прохідку не пішли, а ви непомітно втекли кудись...

На серце Лаговського ті прихильні докори впали наче зцілющий бальзам. Всеньке невдоволення й гірке почуття, якого він набрався був од слів Володимирових, вмить розлетілося, і він, радіючи по-дитячому, згукнув:

— То ходімо знов гуляти!.. Ще не пізно, та далі й місяць буде... чудовий вечір настане...

Володимир, стоячи коло свого вікна і глядячи в морську далечінь, усе чув. Та його ніхто не закликав йти разом з ними, і він зоставсь удома. Він чув, як усі тройко вийшли з хати, чув їх веселії гомінкії голоси, чув, що вони мають йти до моря на мол, потім побачив їх трьох унизу під своїм вікном, серед дерев, на широкій стежці, що вела до моря. Вони йшли, побравшися попід руки; професор ішов посередині, Аполлон і Костянтин — по боках. От вони спинилися коло якогось шпилькового дерева, ніби сосни, і зачали його розглядати. «Кріптомерія», — класифікує професор, і Володимир це виразно чує. «Кріптомерія», — стверджує ту класифікацію й Аполлон. «Та це ж ніби проста сосна!! — дивується Костянтин. — А отже, один із моїх знайомих поетів, — регочеться він, — звідкись почув був цеє ботанічне слово, тільки не знав, що воно таке за поросль «кріптомерія», та й нарік збірку своїх декадентських віршів «Кріптомерії». А знаєте чому?» — «Ні, а чому?» — «Бо він десь пам’ятав по гімназії, що по-грецьки слово кршт6<; значить «скритий, схований, потайний», а цєро<; — «частина», та й міркував, що криптомерії — це мають бути якісь символістичні, містичні, дуже поетичні та «оргіастичні» квітки»... Володимир чує загальний регіт усіх трьох. «Ви, поете, чи не хочете часом, щоб я вам наламав цього містично-оргіастичного гілля на пам’ятку про мене?» — шуткотливо питає Аполлон і нариває йому скількись віточок з кріптомерії. «В такім разі візьміть на незабудь про мене оці скількись троянд, — весело додає Костянтин, зриваючи їх з куща. — Ого, та в мене в кишені є