Андрій Лаговський

— Ганно Володимирівно! — з комічним жалем розсміявся Лаговський. — Нащо ви мої поетичні ілюзії силуєтеся розвіяти?

— Вам не завадить трохи позбутися ілюзій, — дражнилася художниця. — Я й сама тямлю, що поетова фантазія — це наче місячне сяйво, що як упаде на побите скло та на смітник з бур’яном, то людині вночі здається, ніби перед нею алмази, й діаманти, й перли, розсипані серед чудового, чарівного квітника. Та воно добре так буває марити на один момент... нехай на один вечір... ну, а цілий вік жити поетичними ілюзіями на смітнику, ідеалізуючи собі той поганенький смітник... ні, вибачайте! Це «собі дорожче коштує», як мовлять крамарі... Раніше чи пізніше, вже хоч би й через сморід, ви ж догадаєтеся-таки, що смітник є смітник, а не той рожевий поетичний квітник, на якому феї мали порозсипати алмази та перли; тому-то треба іноді заздалегідь розвіяти свої ілюзії, розвіяти їх з цілою свідомістю та й оглянутися навкруги тверезіш... Я до вас маю велику симпатію; признаюся про це щиро — через те й дозволяю собі самовільно застерегти вас, що смітник завжди є тільки смітник...

— Що таке вам зробили Андропули, що ви їх звете смітником? — смутно спитав Лаговський.

Художниця засоромилася і взяла Лаговського за руку.

— Я не спеціально про Андропулів кажу, — щиро пояснила вона, — я їх не знаю, і вони можуть собі бути дуже непогані люди, хоч, напевне, без тієї надто великої поезії, яку ви в них догляділи. А я, бачте, тільки взагалі хотіла порадити вам, щоб ви не переборщували, ідеалізуючи тих людей, котрі вам сподобаються... бо з надмірної ідеалізації виходить тільки надмірне розчарування, а це вже річ, яка не завжди легко й безболюче минається для душі людської... Ну, звісне діло, для вас нема ще жодної грізної небезпеки, коли ви, сподобавши собі тепер скількись греків, берете та й ідеалізуєте цілу грецьку націю; бо хоч би вам і довелося, може, на тій нації сильно колись розчаруватися, то таке розчарування не буде ще для вас дуже гіркою і дуже тяжкою річчю: будь-що-будь, грецька справа не глибоко, мабуть, запала в вашу душу... вона для вас справа стороння, далека. Але подумайте, яке страшне горе ви почуватимете, коли переконаєтеся, що, наприклад, оті Шмідти, яких ви так ідеалізуєте, зовсім не ідеальні люди?! Не думайте, буцім я хочу вам сказати щось погане проти Шмідтів! Ні! Бо що ж тії Шмідти?.. Знаю я їх давно: люди з них — як люди: не кращі та й не гірші од загалу людей... ну, а коли вони до того люблять вас, то чому б справді не приятелювати вам з ними?.. Але я бажала б тільки порадити вам, щоб ви ані їх, ані інших людей не ставили ні сіло ні впало на високий п’єдестал, а щоб одразу придивилися до них з більшою критичністю. Це ж і для них безпечніш, бо з п’єдесталу легко полетіти й розбитися...