Андрій Лаговський

— А спитаєте, чим вони викликають симпатію до себе, оті не дуже освічені греки? Може, вони прості, безпосередні діти природи, не зачеплені антипатичною цивілізацій-ною гнилизною? — оповідав він. — Так ні, не те! Вони не діти природи. Бо хоч не видко в них великої освіти, але рівночасно бачиш в них цілу безліч вродженої глибокої культурності, якої нема, наприклад, у завсідніх сусідів грецької нації — в турків та татар: бо і ті — дуже й дуже симпатичні, але видко, що варвари. А греки?.. Комерсанти, практиканти, а заразом естетики, поети!.. Давніше я не хотів був згоджуватися з Володимиром Ростиславовичем, коли він казав, що нащадки тисячолітньої культурної нації серед усяких несприятливих обставин, серед повного занепаду, задержують у своїй крові дещо таке, що їх одрізняе вигідно й аристократично од простих варварів... Я сперечався був проти цього, а отже, потроху я з практики несвідомо прийшов до такого самого пересвідчення... Скільки поетичних вражень викликають собою ті греки!.. І їхня мова, хоч і змінилася вже супроти класичної старовини, завжди ще нагадує антично-ел-лінську... і їхні рухи дуже часто страх які антично пластичні, еллінські!.. І в їхньому побуті, поруч меркантильності, скільки єсть поезії!.. А от якби ви побачили мою вченицю, коли вона сидить попід пальмами коло фонтана!.. І вона, і вся картина аж проситься на полотно!.. Артеміда, та й годі!

— Може, ви в ній закохалися? — зашуткувала художниця. — І тому вам усі греки поетичні?

— Ет!.. — комічно одмахнувся рукою професор. — Попросту бачу поетичність, через те й кажу, що це — поезія... А ото ще, пам’ятаю, бачив я раз, як на горі сидів один тутешній грек з фесом на голові... Так сидів він у такій мальовничій позі і мав таке обличчя, що мені зараз нагадалися клефти і їх пісні, що іноді — лицарсько-гайдамацькі, а іноді — лицарсько-трубадурські... І я зовсім легко вірю, що отой мій грек... а він простий крамарчук... потрапить складати такі самі гарні пісні, які є в клефтів... Ах! От іще згадав про грецьку народну поезію: недавнечко я й сам пізнав од наших хазяїв одну співанку... простенька вона, а скільки в ній колористичності! —

ХарсЕт6хє£і/’ то атоца аои

То цоаХо|іиро5ато

ПоіЗ (і’ехаїїє ухюикє-ухюикє,

Tov vo^v |яп) х’£Хааа то

...Один із моїх приятелів Шмідтів переложив се по-ро-сійськи он як:

О, дай вкусить с прелестных уст Цветок благоуханный,

Который свёл меня с ума Улыбкой непрестанной...

— А один раз бачив я, як наш господар пив вино на балконі над морем і сперечався про щось... не скажу, може, навіть і грубо лаявся... Так я аж заглядівсь на нього! Сердиться, маха руками, стука кулаком об стіл, щось белькоче. Скажете, це дуже неелегантно? Ну, а повірте, що збоку на це дивитися — виходить любо! Бо жести його — такі вимовні і красиві!.. Він піднімає серед спору свою чарку і випиває — то й це виходить у нього так елегантно, що аж ефектно!.. Чую, кричить він щось, кричить сердито, мабуть, лається... — так що ж мені робити, коли я раптом виразно розчуваю з-посеред його сердитої мови одну прекрасну, дуже архаїчну, ще аж гомерівську граматичну форму! Такої форми не було вже й у аттицькому наріччі, бо вона й там уже затратилася; але, бачимо, вона ще й досі в живій мові Малої Азії не вимерла!.. Чую сей античний архаїзм, що знаю його тільки з «Іліади» та «Одіссеї», та й почуваю себе самого — варваром, а того грека — елліном... А на фоні тієї сцени — голубе море...