Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Знітившись під поглядом Мелхиседека (бо ж не забув і недавньої своєї підлості проти Мамая), Пампушка хотів був сказати владиці щось примирливе, але з-за вікна зненацька пролунав досить гучно низький жіночий голос:
— Тату!
— Чого тобі? — озвався на цей поклик гончар Саливон Глек і сердито обернувся до широкого середнього вікна, за яким виникла челядниця Лукія, що зросла в домі старого гончара й завше звала його татом.
Це була ставна й висока, носата й досить уже пристаркувата дівчина — з важкою русо-злотною косою на плечі, з суворим поглядом сірих очей і з такою в них стурбованістю, що старий Саливон, цехмайстер гончарського цеху, аж підвівся, збентежений.
— Тату, підійдіть-но! — знову покликала дівчина.
— Хіба не бачиш: тут — рада!
— Не люблю, коли зайве балакають, — суворо сказала дівчина, і Глек поспішив до вікна.
— Що сталось? — спитав гончар, підходячи.
— Двері, тату, вкрадено, — голосно сказала дівчина.
— Які там двері? — здивувався гончар.
— Що з хати — в сіни. Знято з завіс! — І дівка раптом розсердилась: — От не люблю ж! Коли б ви тут не розбалакували, коли б дома діло робили, то й двері були б цілі, тату!
— Кому ж вони потрібні, ваші двері? — спитав обозний.
— І у вас двері вкрадено? — стурбовано звернувся до Лукії отець Мелхиседек.
— А що хіба?
— По всьому місту крадуть двері! З поличчям Козака Мамая…
— Дивна річ, — буркнув Пампушка, ховаючи погляд.
— Та щось таке і я чув, — сказав сивий олійник Біда. — Щось таке за три дні вкрало в городі десятки хатніх дверей.
— Чи не яка нечиста сила? — заклопотано озвався хтось од вікна.
— Але ж навіщо тій нечистій силі хатні двері? Кому потрібні?
— Однокрилівцям, — упевнено відмовив пан Пампушка.
— Та навіщо ж?
— Щоб налякати впертих мирославців, — упевнено кинув пан Купа. — Наші листи хтось переймає! З гармат стріляє! А якась нечиста сила викрадає хатні двері! Тра подумати б…
— Ми ще не впоралися з листом до царя, — неприязно сказав Мелхиседек, і очі йому сяйнули чорною блискавкою.
— Дітей пожаліли б! — стиха просурмив сотник Хівря.
— Яких дітей? — спитав єпископ.
— Чиїх? — хрипким басом спитав і старий гончар Саливон.
— Наших дітей, — відповів сотник Хівря. — Ми ж чотирьох найкращих хлопців одіслали з листами до Москви! Та й на Січ! Та й до Полтави! В Гадяч! До Чернігова! А де вони, ті хлопці? Де? Загинули? Ніхто ж не знає… Та й ті четверо? Чи дійшли до Москви?
— Тому ми й ухвалили послати п’ятого, — кивнув гончар.
— Дітей, бач, наших не жалієте!
— Та в тебе ж їх ніколи й не було.
— Хіба ж я — про своїх?
— Ну, то й помовч! — І глухим та пригаслим голосом гончар заговорив: — Це ж мій син, а не твій, Микола мій з одним із тих листів подався до Москви… Мій син! — аж скрикнув старий. — А чи дійшов? Чи його схопили й десь катують? Чи в однокрилівців давно сконав на палі? Чи, може, десь в руках святої інквізиції? Не знаю! Та… коли треба буде, пошлю сьогодні й другого, Омелька, пошлю ще й мого третього, Тимоша, і сам піду, якщо звелить громада нести в Москву десятого, двадцятого листа, аби б тільки прийшла до нас підмога в нашій скруті.
— Як і в ті рази, — сказав владика, — нести листа повинен найдостойніший… Добре поміркуймо!
І вся рада, задумавшись, мовчала.
— Потрібен хлопець дужий і сміливий.
Аж раптом з-за вікна в непевній щирості почувсь жіночий голос:
— Візьміть мого хлопчика…
Це сказала Явдоха.
І аж сама перелякалась своїх слів, несподіваних для неї самої.
Вони з Михайликом удвох стояли, звично побравшись за руки, за крайнім вікном, слухали, що там говорять на раді.
Переночувавши кілька ночей попідтинню, бо ж не мали ще в Мирославі ні роботи, ні притулку, пошарпані бойовиськом, яке спостигло їх кілька днів тому в степу, вони прийшли сюди, бо ж сунуло на Соборний майдан чи не все місто, і тепер, після необачного вигуку нені, коли всі обернулись до них, син і матінка, соромлячись свого бурлацького вигляду, мало не згоріли від загальної до себе уваги.
Та робити було нічого, і матінка сказала знов:
— Пошліть до Москви мого хлопчика.
— Я сам скажу, мамо, я сам! — з досадою смикнув її за рукав, зашарівшись, спітнівши й спаленівши, бідолашний Михайлик. — Я сам…