Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Щось, видно, скоїлось лихе…

А от сьогодні, зараз, гончар старий сказав, що й нового листа до Москви понесе його другий син, Омелько Глек.

Це було несподівано. І громада мовчала…

У Саливона Глека, крім Омелька й Миколи, був іще й третій, наймолодший, Тиміш, спудей Київської академії, що вельми прикро засмутив старого, прибувши цієї весни до Мирослава з мандрівними лицедіями. Він тепер оце десь на базарі, зганьбивши свого батенька, показував кумедні штуки, і про того дурного мартопляса, що його вже знали мирославські глядачі під іменням Прудивуса, Саливон і чути не хотів і всім казав тепер, що синів у нього — не три, а два: Микола, що подався до Москви, і другий, Омелян, співак, улюбленець і гордість цілого міста Мирослава, що його шалений батенько посилав оце тепер також на певну смерть.

Провчившись, скільки треба, в академії в Києві, Омелько Глек співав який там рік на криласі в Святій Софії, і на відправи з усього міста збігались люди послухати мирославського гончаренка, бо ж голосу такого досі не чували, — дивувалися й чужинці з його співу, а московити, що прибували до Києва, спитувались перенадити чудового співака до Успенського собору в Кремлі, але всі ті спроби були марні, бо, проживши з рік у Відні та Мілані, де він учився на начального співця й музикотворця, Омелько Глек не схотів ані в Києві лишатись, ані до Москви їхати, а повернувся до свого рідного Мирослава з хорошою славою «мужа благоговейна и словеснейша», як казали тоді по-церковнослов’янському, дидаскала й витії, співака й протопсальта (тобто хорового регента), людини, що володіла «художнього елліно-грецького язика умінням та мистецтвом».

Омеляна Глека сильно тут полюбили, в Мирославі, добрі люди — за його хист, за могутній голос неземної краси, за пісні, які він складав, за розум, що дозволяв йому ніколи своєю вченістю не хизуватись перед людьми простими, за лагідну та людяну вдачу, за козацьку відвагу, яку він встиг проявити на Січі і в морському поході.

І ось тепер, коли батько сказав те, що він сказав, ніхто старому не відповів.

Усі мовчали.

Бо ж нікому не хотілося занапащати Омелька.

І мирославці вельми зраділи, коли сотник Хівря, котрого чорти в той день тільки й знали, що сіпали за язик, став сперечатися й тут.

— А чому ми мусимо посилати саме твого Омелька? — спитав він у Глека. — Треба ж сміливого!

— А мій Омелько хіба… — почав був Глек.

Але всі загукали:

— Орел!

— Треба ж і дорогу знайти між лісами й степами! — не вгавав пан Хівря.

— Цей знайде! — щоб не дати скривдити свого улюбленця, заперечили мирославці, хоч їм і не дуже хотілось, щоб тої дальньої дороги шукав саме він.

— Письменного ж та одукованого треба — з царем балакати.

— Цей слово скаже! — загукали з громади.

А превелебний архієрей мовчав.

Йому приємно було чути, як схвально балакає громада про його улюбленця, але ж не хотілося втрачати чудового соборного співака, не хотілось важити життям такого митця з хистом від самого Бога, хоч єпископ і розумів, що посилати треба саме Омелька, бо справа оберталась прикро, аж-аж, і від посланця, котрий мав зараз іти до Москви, залежала, можливо, й дальша доля трудівниці-неньки України, як називав пан архієрей свою вітчизну…