Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба
- Автор: Коллектив авторов, Толочко Пётр Петрович
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Год: Інститут археології НАН України
- ISBN: 966-02-0726-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба». Краткое содержание книги:
Для істориків, археологів, усіх, хто цікавиться історією України.
За повідомленням Геродота, сім головних богів шанували «всі скіфи», що свідчить про значну етнічну консолідацію скіфських племен у V ст. до н. е., про тенденцію створення національно-державної релігії. Отже, у давнину саме шанування одних богів означало приналежність до одного етносу. Пантеони з семи богів були притаманні й іншим розвиненим релігіям: Ірану, держав Передньої Азії, слов'ян[347]. Якщо розглядати скіфську релігію з огляду на обрядовість і засоби спілкування з божеством, то в ній є вияви північного шаманізму — вірогідно, наслідок контактів з народами Уралу та Зауралля, насамперед угро-фінами. Контакти з північними народами лісової смуги простежуються в релігійній традиції індо-іранців взагалі. Це уявлення про подорож шамана в інший світ за допомогою духів-помічників (найчастіше, орла й оленя), про міфічну країну блаженних на півночі, використання у камланні екстатичних речовин, культ священного напою соми[348]. Шаманські риси простежуються й у так званих вівтарях Арея. Йому у кожній місцевості щороку споруджували велетенський вівтар з оберемків хмизу у вигляді чотирикутної піраміди або платформи, на верхівці якої встромлювали старовинний меч. Щороку біля підніжжя вівтаря приносили в жертву полонених та велику кількість худоби, людською кров'ю окропляли меч — символ божества [Herod., IV, 62]. Подібні культові споруди («обо») для шанування духів — покровителів місцевості (але, звичайно, без людських жертвоприношень) досі існують у деяких народів Сибіру.
Рис. 27. Бронзовий казан з кургану Баби.
Іншим божествам за Геродотом, скіфи не ставили вівтарі та храми. При жертвоприношеннях божествам забивали худобу, м'ясо варили в казанах, потім «частину божества» кидали на землю. Бронзові казани для колективних трапез нерідко трапляються у чоловічих похованнях. Їх розмір залежав від соціального стану голови роду або іншої спільності. За переказом [Herod., IV, 81], у священній місцевості Ексампай, що у межиріччі Дніпра й Бугу, стояв величезний бронзовий казан, зроблений, за наказом царя Аріанта, з наконечників стріл, принесених його підлеглими. В такий спосіб — по наконечнику від кожного воїна — кочовики визначали чисельність боєздатного населення. Були й інші священні місцевості. Так, за легендами, у лісній місцевості поблизу Ольвії (у Гілеї) проживала змієнога прародителька скіфів. Саме тут скіф царського роду Анахарсіс влаштував святкування на честь Матері богів, яке він бачив у малоазійському м. Кізік під час своїх подорожей. Він почепив на себе священні зображення і бив у тимпан. Цар Савлій, брат Анахарсіса, вбив його, нібито через прихильність до іноземних звичаїв [Herod., IV, 76]. Проте, легенди про мудрого скіфа Анахарсіса, що об'їздив більшу частину світу, були поширені головним чином у еллінському середовищі.
Геродот не згадує серед скіфських богів Діоніса. Цар Скіл колись поплатився головою за прихильність до культу еллінського Діоніса. Подібний культ існував у лісостепових землеробів, можливо, у напівфракійців-гелонів (див. нижче). Культ страждаючого бога, який періодично вмирає і воскресає, в IV ст. до н. е. поширюється також серед степових скіфів, принаймні серед знаті. Цьому, мабуть, сприяли містичні настрої, а також культурний вплив античного світу та Фракії, де цей культ був дуже поширений. Зокрема, на Боспорі правителі з напівфракійського роду Спартокідів носили ім'я Сатир, а діонісійські божества зображувалися на монетах. Жрицями «скіфського Діоніса» були жінки. Їх ховали в ритуальних головних уборах, прикрашених золотими фігурками менад, у грецькому одязі, з тирсами, кинджалами та ногою або головою цапа в руці.
347
Абаев В. И. Культ семи богов у скифов // Древний мир. — М., 1962. — С. 445—450.
348
Бонгард-Левин Г. М., Грантовский Э. А. От Скифии до Индии. — М., 1983. — С. 92—122, 147, 151.