Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба

Геродот [V, 114] протиставляв спосіб життя скіф'янок та савроматських жінок. Перші нібито нікуди не виїжджають, займаються лише хатніми роботами та майже увесь час проводять на возах. Савроматки ж їздять на полювання, захоплюються військовими вправами й перш, ніж вийти заміж, повинні вбити ворога. Навряд чи характеристика Геродота стосується всіх скіф'янок (певно, лише старших дружин). У кочовиків жінки, як правило, користувалися значною свободою. Адже коли чоловіки воювали, їм доводилось не тільки виконувати чоловічу роботу, а й охороняти стійбище та худобу[333]. Та патріархальний устрій життя скіфів античні автори, мабуть, помітили вірно. Традиційно чоловічими заняттями були війна, розведення худоби, що вважалося найпрестижнішим. Жерцями також були переважно чоловіки, хоча «хатніми» жрицями, що правили культ родинних богів-охоронців, могли бути й жінки. Були також і жінки-ворожки.

Про скіфські звичаї можна судити з повідомлень античних авторів, насамперед Геродота. Деякі звичаї цікаві для етнографів. Вдова після смерті чоловіка виходила заміж за когось з його родичів (звичай левірату) [Herod., IV, 78]. Можна припускати і наявність звичаю кувади, коли чоловік імітував поведінку породіллі[334]. З шаманськими камланнями пов'язують повідомлення Геродота [IV, 73—75] про «парові лазні», які скіфи влаштовували в повстяних наметах. На розпечене каміння насипали насіння конопель і, вдихаючи разом з димом ароматичні пари, доходили до екстазу. Подібний спосіб досягнення екстазу добре відомий в шаманській практиці. Зберігся і косметичний рецепт (явно передньоазіатського походження), яким користувалися скіфські жінки. Вони «змочують шерехатий камінь і на ньому розтирають кипарисову деревину, також кедрову деревину та ладан, і потім цією густою рідиною змащують усе тіло та обличчя» [Herod., IV, 75].

Померлих скіфів на возах сорок днів возили по оселях «приятелів», де влаштовувалися частування, після цього померлого ховали. Царів ховали у Геррах — в області «останнього підвладного їм племені». З царем «ховають одну з його наложниць, яку перед тим задушили», слуг і коней, а «також певну частину його речей і так само золоті чаші... Коли вони все це зроблять, то насипають землю і споруджують великий курган, намагаючись зробити його якомога вищим від інших». Через рік навколо царського кургану розміщують на палях п'ятдесят задушених юнаків — найкращих слуг померлого — й коней [Herod., IV, 71—72]. Жертвопринесення людей і коней, наявність багатого поховального інвентаря справді підтверджуються розкопками курганів скіфських «царів».

Поховальний культ у IV ст. до н. е., особливо в другій половині століття, набуває гіпертрофованого характеру, що свідчить про збільшення ірраціональності в культурі суспільства. Кургани «царів» сягають 20 м заввишки і більше, під ними споруджуються на значній глибині складні камери — одночасно могили і святилища. Саме про такі кургани, мабуть, писав Плутарх: «Скіфи пишаються своїми могилами»[335]. Тобто, це були й престижні споруди, розраховані на сприймання не тільки одноплемінників, а й чужинців. Як відомо, боспорські царі Перісад І та його син Левкон (IV ст. до н. е.) ще за життя були визнані божествами. Подібні уявлення про божественність були спільними для варварів та еллінів Північного Причорномор'я. Поховальний одяг скіфських царів, як і подобало божествам, пишно прикрашався золотом. Золото у похованнях мало означати не стільки символ влади й багатства, скільки концентрацію цим магічним металом сонячної сутності царя[336]. Нерідко трапляються поховання воїнів у повному захисному обладунку і з великою кількістю зброї. Металевий панцир мав, певно, магічні властивості (як і зброя, особливо гостра) і нібито захищав похованого «з усіх сторін». З магічною метою зброю — списи, дротики, мечі — встромляли в дно та стінки могил.