У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Якщо початок – це кінець чогось попереднього і вони взаємопов’язані, то, мабуть, мало хто чекав зміни свого становища так, як Карпо Янчук та його Петрусь. Отож, Карпа врешті розшнурував костоправ, а Петрик, тримаючись за стіни, почав помалу виходити із хати на призьбу чи лавку під хатою. Обом дозволялося дуже небагато: Карпові дибати лише із милицями, а Петрикові – вибиратися з хати тільки з провожатими і не більше, ніж на годину-дві.

Та коли Карпо ще гоїв пролежні, заново вчився ходити і майстрував всілякі поробки лише сидячи, то Петрик із кожним днем під наглядом Марти Давидівни все більше учив уроків, вирішував задач, переписував слів із „Читанки” в косолінійний зшиток, аж учителька дивувалася з його успіхів. Радощам у хаті від його одужання не було меж, тішилися й рідні та знайомі, і лише Гриць, приховано тихо плачучи, не радів, бо йому до літа не дозволялося потикатися надвір, а все частіше лишаючись сам, він дуже сумував.

Нарешті, приховуючи від усіх запаморочення й слабість, Петрик, поточуючись, якогось дня пішов із Ярисею до школи. Дорогою відпровадив її, а сам перепочивав біля парканів, перечікуючи слабість, і таки не запізнився на урок. За партою йому було куди легше.

Учні готувалися до екзамену. Петрика те нове слово і бентежило, і лякало, хоч він і вдавав із себе байдужого. Вся його дитяча енергія, весь запал, все заповзяття із поверненням сил спрямовував тепер на підготовку до того екзамену.

Мав свій екзамен і Карпо: проклинаючи милицю, ховаючись від родини в гніві на власну слабість, він або дибав стежкою на гору до млина, або йшов подвір’ям у дровітню, столярню, кузеньку і брався там до всіляких поробок з таким заповзяттям, що аж піт скрапував у нього з лоба, не висихаючи. Борючи слабість і біль, зціплюючи зуби, він брав до рук сокиру, долото, рубанок, струг, молоток, зубило чи стамеску і тесав, гемблював, стругав, клепав, рубав або, натискаючи здоровою ногою педаль, точив, забуваючи все на світі.

І обидва недавні тяжкохворі в отому гарячковому заповзятті не лише відклигували, а й мали успіхи: син поволі догнав своїх одногрупників, а в дечому багатьох і перегнав, як запевняла учителька, а батько, оговтуючись від слабості, працюючи від ночі до ночі, перевертав гори робіт, ошатуючи і хату, й двір, а поробки готував для продажу на базарі, бо не терпів боргів. Ганна теж пнулася позбавитися від них, але зменшення йшло пиняво.

Та збільшилися із приходом весни помоли, а отже, й мірчуки, як не нагадували Карпо і Тодось за його наказом про добровільність. Ганна навіть постійних покупців придбала собі на крупи, пшоно і борошно, а з Ликерею повністю відборгувалася ними за позику та навіть врешті прикупила в двір десяток курчат та двійко поросят, а з Тодосем виміняла в новозбудовану Карпом голуб’ятню кілька пар сизих та вуличних голубів. Не лише Тодось марив ними, снили голубами і Петрусь із Грицем. Сухотний юнак, замінивши Петруся в кріслі під вікном, мав із них розраду й утіху.

Поволі сиві ранньовесняні ранки мінялися на світло-росяні, викочуючи людям і світові із ожевреного сходу сонце, а вечори, коли день сивів від клопотів, сірості, заведеності і збайдужіння, старанно сипали помлілі зорі у стихлі води Тясмина, настромлювали на гінкі  тополині-раїні верхи кружок очахлого місяця, щоб він звідтам ждав засвіту, або, мов скибку ще невиспілого кавуна, кидали його в іскристий попіл нічного неба для дотлівання, встилаючи тим часом настояним на соках, травах, листі, брунькуватому галуззі та перших квітах духмяний пар туману над луками, що змішувався там із козячим, коров’ячим та конячим кізяним димом, ширячись щодні із самих засвітків від людських осель, як іздавна...     

Відцвіли котиками лози й шелюги, білоцвітом – жерделі-абрикоси, черешні, вишні, смороди й порічки, проспівали піпікливо синички, гортанно – шпаки, наслідуючи бозна й кого, заклекали лелеки-бусоли під воркіт горлиць та щебет ластівок, і час непомітно озеленив світ до невпізнання. Прикутий до ліжка та крісла Гриць особливо слідкував за тим. А Карпо сердився, бо час летів для нього на ластів’ячих крилах, задуми його здійснювалися лише частково, борги перед Шимоном і Гершком зменшувались дуже поволі.

Десь у кінці квітня-цвітня до отих Карпових боргових гризот додалася ще одна. У поштовій скриньці, яку Карпо змайстрував напередодні і прилаштував у хвіртці, знайшов постанову райвику – сповіщення про податок, від якого господарева душа зайшлася зашпарами, а Ганнина, Оксанина й Пилипова – обуром, розпачем і розгубою. Не облегшував становища лист від родини прикоп із Криму, в якому Савка й Пріся писали, що живуть вони вже зовсім добре, бо мають корову із телицею та телям, пару волів, більше десятка овечок, не кажучи про курей, качок, кролів та кількасот голубів. Хвалилися вони і чималим шматком землі, який можна б і побільшити, коли б мали сили обробити його та угноїти. Основою ж листа було прохання до Карпа допомогти порадою сестрі Насті і її чоловікові Маркові Лісному переїхати до них під Джанкой, де й тепліше, і вільніше, і де брат Михайло похований.

„Роблять вони тяжко, як воли, а що мають при батьках в отій п’ятнадцятидушій ораві? – писала Пріся в кінці листа. – А тут неозорі неосвоєні роздоли землі, сюди плавом пливуть наші земляки, заледве не цілими селами. Грунти, щоправда, тут жовті, глинкуваті та вапнякуваті, але оброблені та вичищені від каміння, після удобрення можуть родити і двічі на рік, як не лінуватися та вміло садити й сіяти.”