У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

- Ти, бачу, сумніваєшся, що до нас повертається все царське, - заговорив згодом знову, повернувшись до Карпа. – Все йде до відродження великоімперії, гіршої, аніж була царська, до її спадщинної тюрмонародності. Вже й Комінтерн зробився засобом і знаряддям інтересів Росії з її месіонерством і панслов’янством… З цим треба рахуватися, - після роздуму якось особливо проникливо сказав Кузьма Сидорович, як звик, видно, звертатися до учнів у школі.

- То ви нас, червонокозацтво, також осуджуєте?

- Осуджую, голубе, нашу народну дурість та нерозбірливість у дружбі, адже для нашого народу повторюється Гетьманщина, яку Росія лжедружбою та нацьковом міжусобства використала у своїх імперських інтересах. А тепер ось наклепництвом і роздачею землі селянству розправляється з червонокозацтвом, бо його ватажки-командири своєю революційністю та можливим збройним відривом України від імперії становлять для неї  небезпеку. А лікнепи, - перескочив раптом Кузьма Сидорович, - тож засіб і коренізації, і українізації в даних умовах, не менш важливий, ніж червонокозацтво, що знищило білогвардійщину.

- То й ви переконані, що землю дано нам не на постійно, а лиш як приманку в демобілізації червонокозацтва? – аж лякався Карпо свого питання. – На неї ж декрет Леніна є!   

- Декрета Леніна, Дорошовичу, ніхто не відміняє, а ТСОЗи, в яких земля буде знеособлена, уже пробують вводити, не кажучи про комуни, бо земля вже є загальнодержавною. При цараті господарем землі був поміщик, а тепер – держава робітників і селян, від імені якої буде командувати партія, а насправді - новий різновид царату в новій соціалістично-комуністичній імперії, - товкмачив Кузьма Сидорович. – Не дарма ж червонокозаків, що не позарилися на землю, новий уряд послав у складі дивізії Примакова із України в Китай для участі в революції. Чим те скінчилося, мабуть, знаєш, - вернулася їх жменька, решту вибили, тож мета була досягнута – козацьких з’єднань в Україні не стало, як не стало і УКП та боротьбистів.

- То який у нас вихід? – вражено запитав Карпо.

- Давні латиняни говорили, коли надходила біда: “Ганнібал біля воріт”, то й ми це мусимо казати трудовому нашому людові. А ще вони казали: “Доки дихаємо, будемо сподіватися”, то й нам їх наслідувати не завадить, а найпаче стосовно лікнепів! Народне просвітянство – першочергове завдання поточного моменту для всякого, хто знає грамоту, не проводити українізації – злочин проти народу! А що ти малорухомий, то клич двох-чотирьох людей до себе і з Петрусем та Грицем учи їх азбуки й читання – і людям користь із того буде, і хворим хлопцям не нудьгуватиметься. Щоб боротися з деспотією, треба знати грамоту. Жде нас не краще, а гірше, он і віддушину НЕПу взялися закрити – “Комуніст” вже осуджує непманів.

- То ви зовсім не визнаєте революції?

- Лютнева, як говорив і Більський, була революцією, в от жовтнева – переворотом чи, як твердять боротьбисти, путчем. У суті нової влади – засади збереження імперії будь-якою ціною, - виливав Таран давно відстояне переконання. – Нові владарі кличуть посилити кооперацію, машинізацію, класову боротьбу, товариські СОЗи, щоб убезпечитись від недородів, а насправді – колективізацією відібрати землю в хлібороба, знеособити її на користь держави-імперії та соцбудівництва.

Карпів особистий досвід, - допит його в ДПУ, арешт Петрика, зникнення екзарха Онопрія і протодиякона Микити, - підтверджував, що в Україні дійсно вводяться царсько-жандармські порядки, тому він добре розумів суть сказаного учителем.

- Великодержава не допустить права інородців на відокремлення, - довбав Кузьма Сидорович Карпову свідомість. - У газетах почалася вже травля не лише УКП та боротьбістів, а й КПЗУ, причому і з проросійського, і з пропольського боку. Показовим сьогодні є і далекий від правди баланс грошового і матеріального стану взаєморозрахунків між Російською Федерацією і Українською республікою – один до п’яти! Тобто ми майже повністю утримуємо нову деспотію, а відтак, яка ми ж республіка?! Так, сміхота одна!

- Чому ж капезеувці не звернуться зі скаргою в Комінтерн?

- Комінтерн на повному нашому утриманні. На останньому своєму конгресі він оголосив світову більшовизацію і осудив троцькізм, як фракціонізм. Він – більшовицька агентура для підривних і реакційних дій у Європі.

Карпо, слухаючи Кузьму Сидоровича, потай дивувався, наскільки бідний і голий, як бубон, учитель, ненавидів владу, яка таки дала селянам землю, а робітничим артілям – фабрики й заводи. Ще він чудувався багатству й виразності учителевої мови, його знанням і умінню їх належним чином викласти.

Та куди більше захоплювався Петрусь: слова учителя, супроводжувані виразними жестами й мімікою, заворожували його, полонили, чарували не лише змістом, а й музичністю та співучістю. Слухаючи їх, Петрик забував про все на світі.

Розмови дорослих про боротьбистів, соцдемократію, імперіалізм, кадетів, бундівців, шовіністів, мусаватистів, дашнацтво, націоналістів, марксистів, більшовиків, коренізацію, комінтерн, ТСОЗи, інтервенцію, контрактацію, укапістів; згадування прізвищ Василенка, Рябоконя, Щорса, Котовського, Залізняка, Мартова, Спиридонової, Кржижанівського, Бухаріна, Плеханова, Засулич, Арманд, Гопнер, Землячки, Петровського, Люксембург, Лібкнехта, Лябурб, Боша, Чубаря, Розгона, Якіра, Блюхера, Рикова, Каменєва, П’ятакова і низки інших, аж до знайомого Більського, - за якими у вчителевій мові, як білий лебідь у похмурім небі, осяйливо світила Україна, малювали Петрикові світ, залитий співом, подібним до Великоднього, що освячував і підіймав тіло й душу.