У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Жиди, що самі жили впроголодь, утримуючи орави брудних, шварготливих, нужденних дітей, уможливлювали позиками грошей міщанам, немалих і надовго, утримувати своїх. Ось і з нього відсотки відмовились брати, співчуваючи його каліцтву. “З тебе навар, Карпе, як із наварених яєць, - сміявся Шимон, навідавши його по Різдві. – Вичунюй та піднімайся скорше, то ще й нам при біді позичиш щось без відсотків.”

Карпо припімнув якесь їхнє свято. Ранком, вийшовши із своїх брудних дворів, купчачись у зграйки й юрби на чолі старіших, святково-врочисті, з цвітастими хусточками на шиях, з малими подушечками і засмальцьованими молитовниками-згорточками, поспішали до  синагоги, що була в хаті старої Шльонихи, на молільну відправу. Молились недовго, а потім танцювали, грали й співали увесь день, збираючи до двору натовпи гуляк, найпаче дітвори, як на видовище. “Як трохи відклигаю та встану, мушу Шимонові з Гершком оті відсотки чимось відплатити!” - прийшов до рішенця Карпо.

Голуби, що перелетіли у вікні, нагадали йому про давнє рішення пришити до причілку простору голуб’ятню, щоб оживити обійстя, крім лелечого клекоту, ще й голубиним воркуванням-туркотом. В уяві давно вже намалював собі її вигляд, вкотре порахував і зиск від неї: матимуть і якесь м’ясце для Гриця, і пір’я для подушок, а головне – послід, яким можна буде удобрювати і дерева в садку, і городину на грядках.

Прогупотіли двором лошата, і Карпо згадав, що його чекає недокінчена прольотка.

Далі пригадав садок, що минулого року почав уже цвісти і потроху родити, а в ньому пні для майбутніх бджіл, висохлі колоди із верби й липи для яких давно очікували на видовбування.

“Отож, - робив по всьому Карпо висновок, - Тодосеві – млин і нивки в полі, слабому Грицеві – батьківське обійстя, садок і бджоли, Петрикові – святі книги і Лісок, а Степанкові, поки виросте, мушу чи ще одного млина поставити, чи дворище купити й завести садок і майстерні, навчивши його всякому кустарному рукомеслу, - обдаровував він синів, як дорослих. – Дівчатам якось постараємося з Ганною на придані посаги та віна, бо безпосажних їх ніхто путящих не візьме в заміжства”.

Уява перенесла Карпа у майбутній власний квітнучий сад із акуратними рядами пнів-довбанок, із бджолиними роями над ними, медом радості заливаючи його душу і заколисуючи…

А Петрик тим часом, закутавши ноги рядном-рябчаком і схилившись на підвіконня, вдивлявся у світ сутінків, що заповзали у двір. Вешталися двором мати з Домашкою, грайливо носилися лошата, брязкав ланцюгом пес Рябко.

Нежданно ударив дзвін на каланчі, аж налякавши Петрика, і вдруге, і втретє, загалом аж дев’ять разів, розливаючись хрипло по місту і нагадуючи оповіді бабусі Параски про те, що так само він дзвонив, коли вона і ще її бабуся були малими. Дзвін той сповіщав про прихід ночі, яку несила було хворим хлопцям перележати. А ще нагадував про дядька Левка з його “Сторією”, який казав, що, слухаючи ті дзвони, можна уявити собі цілі століття розпачів-тривог і радостей-утіх міщан.     

Тихо побажавши у відповідь Грицеві “На добраніч!”, напружуючи зір, Петрик усамітнено продовжував вдивлятися у сутінки двору, що поволі згущалися. Ще розрізняв, як Домашка загнала до стайні лошат, відв’язаний Рябко подався  до берега, Тодось опустив колодку на воротях і гака на хвіртці, як завжди, на ніч. Але білі, як молоком, облиті цвітом абрикоси в садку, які Кузьма Сидорович називав жерделями, вже наскрізь просоталися темрявою.  

З-за двох дверей почулося бубоніння батька і голоси інших, що досі поралися в дворі, стих у чуланчику Вадиків голос, що під наглядом Марти Давидівни визубрював урок.

Згасло світло у вікні сусідів, що жили через вулицю. Раз бовкнув і луняво розлився над містом дзвін із каланчі.

“Скажу вам по правді, що думаю, - згадав Петрик батькові слова, сказані якось у розмові із дядьками Явдокимом та Пилипом, - зі школи та книжок хліба насущного хлопець не здобуде, прикладом тому і вчитель Таран, і Леся Яремівна, більше того – наживе собі лінощі та невміння до праці, тому хай уже кінчить чотири групи та й по тому. Адже вивчив уже святе письмо, ще навчиться добре читати і світські книжки та газети, то й вистачить з нього”, - оте вирішення батьком його долі лякало і тепер, бо змушений буде допомагати в господарстві та поранні по двору. Така перспектива здавалася йому громовичною тучею, що нависла над його подальшим життям, бо не бачив кінця роботі в рідному обійсті.

“Не бачитиме наша громада нічого, окрім нужди і нестатків та сваволі зайд і базік, успішно та героїчно долаючи труднощі, - згадалися Петрикові слова Кузьми Сидоровича, сказані якось батькові і дядькові Левкові, – бо стільки вже того паразитичного паскудства розвелося і за війну, і по ній на утримок від робітничих і селянських праць!”