У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #1
- Год: 2008
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-493-132-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший». Краткое содержание книги:
Над цим непересічним масштабним твором Андрій Іванович працював упродовж багатьох років, урятував його від всевидющого ока КДБ, закопавши в скляній банці на городі. Нині цей незаперечний документ про знущання комуністичної влади над українським народом приходить до читача.
- Який святий чоловік оцей мельник, дай йому, Боже, здоров’я! – завдаючи собі клумаки на плечі, відходили ощасливлені отією пригорщею чи ковшиком-корячком додаткового помолу вдови і вбогі додому. Невдовзі Карпа-мельника все місто знало, як доброчинця й благодійника, знало й Ганну такою ж, бо на великі свята вона пекла паски, калачі, книші, балабухи, пряники і медяники не лише для себе, а й для найубогіших міщан, і Домашка, Петрик, Ярися та Лідуня розносили їх дариною, не кажучи вже про родичів та Шимона й Мордика, що стали також ніби родичами.
А в Карпа, як доошатив хату та будівлі, по сінокосові й жнивах, після віддачі податку збіжжям і грошима з’явилися нові плани: хоч трохи одягти сім’ю, доробити і скласти нарешті тарантас-бричку для лошаків, які стараннями Тодося й Петрика повиганялися, вилискуючи, не знаючи, куди подіти молоду силу, наповнюючи втіхою й радістю господаря. І Змій, і Вихор, коли їх випускали у двір, настовбурчивши гриви і крутячи головами в забаві, носилися, як неприкаяні, кидали груддям, рвучи землю, і змушували Карпа спішити з бричкою та начинням.
Проте в копицях стояло вівсиння та ячміння, чекаючи черги, і він позичив січкарню аж у Стецівці та привіз її в обійстя. Мастив її, ладнав, ремонтував, а потім кудись подався, не сказавши Тодосеві й Петрикові. Не насікли хлопці багато, бо й колесо заїдало, і ніж був такий тупий, що не різав, а більше перебивав стебла, і стійкості не було на ніжках, аж січкарня валилася. Та клацнула щиколда хвіртки, і у двір вступив спершу циган Михайло з важилезним кошиком інструментів в одній руці і штабами в другій, а вслід йому - батько Карпо з двома самокатними обідками-шинами на плечах і якимось металевим пруттям у руках.
Прихід цигана навіть Петруся зацікавив, бо той басовито гримав на батька, поки той морочно палив горно, злобиво викидав із черіньки погані вуглини, сердито спльовуючи, осуджував батькову незграбність при нагнітанні міха. Хлопці розуміли, що циган вередує, але ж він – відомий у місті коваль.
- Не вмієш, то порадься з людьми тямущими та подивися в них! – кидав на Карпа білками очей Михайло і, вихопивши кліщами з вогню прута та вишкіривши білі зуби, гнув його на наковальні. – Не вмієш навіть молотком під команду бити, - постукував циган по наковальні. – Казав, будемо кувати в мене, так тебе нечистий сюди припнув! А чим тут і до чого тут кувати?! – зневажав він господаря.
„От би заїхав циган батькові по зашийку, от би надоумив його Бог, - думав про себе Петрик. – Отакий сухий, а певне, здоровший від батька, коли той його боїться. Хай-но ми повиростаємо!.. Треба тільки їсти більше, як мати кажуть... Е-е-е, що наперед загадувати!” – зітхнув.
Карпо бігав до січкарні щось міряти, і хлопці врешті второпали, що коваль прийшов робити їм нову січкарню, а принесене і назбиране в кузеньці залізо було для неї матеріалом. Здивувала їх поведінка цигана, коли він, вилаявшись по-своєму, вискочив до тічка вслід за батьком, який взявся заміряти деталі. Штовхнувши його в плече, циган схопив чорними руками всю січкарню в оберемок і, риючи землю ніжками, потяг її до кузеньки.
- Нема в голові і не каєшся! – тикав він пальцем собі в скроню, коли вже дотягнув до місця, зизом глянувши на батька.
- Дарма ти, Михаю, гримаєш на мене, - примирливо заспокоював коваля Карпо, і хлопців те тішило: хай і батько взнають, як то буває, коли на людину гримати та ще й бити нізащо.
Та поволі циган вгамувався, Тодося батько поставив до міха, і задзеленькали та загупали злагоджено молоти, аж у вухах залящало. Незабаром у циганових чорних, як сажа, корчастих руках прутики й штаби перетворилися на хрестовини, а потім – в розпорини двох колісних шин із ручками на ободах, які Михай викидав, наче якийсь непотріб, у відкриті двері надвір, коли вони ще шипіли, не охоловши. Не лише кузенька, подвір’я й хата дзвеніли на всю вулицю, горно горіло й бризкало снопиками іскор, що супроводжували витвори, поки ті витончувались і вигострювались, стаючи дірчастими ножами до січкарні і закаляючись на сталь у шаплику з водою.
Михай по кілька разів підкалював їх, опускаючи у шкварчливу воду, поки таки не домігся, чого хотів. Вдоволений, він ще довго бив молотком у наковальню, а йому в такт гупав по цурпалках заліза Карпо, скидаючи час від часу на купку всілякі обворонені загвіздки, болти, замки, хомутки й кільця. Врешті дзенькіт у кузеньці обірвався, а циган і Карпо, полишивши в безладді все наклепане й наковане, пішли до полуднувати, лишивши Тодося й Петрика під кузнею.
В другодень, як Петрусь вернувся зі школи з піснею на устах, бо на останньому уроці були співи, на тічку стояла нова-новісінька, як намальована, січкарня, а обік неї височіла гостроверхою гіркою дрібно нарізана січка. Крутив машинерію Тодось, а батько подавав впереміш яшничиння й вівсиння. Кинувши торбу із книжками, хлопець наспіх перекусив шматком хліба, политим запашною олією, і пішов з матір’ю січкарям на допомогу. Тепер мати з Тодосем крутили колесини, а Петрик складав жмути-снопики і подавав їх батькові.
Січкарня не спинялася, копиці меншали, а гірка січки ширшала. Врешті вівсиння закінчилось, тоді всією родиною, підключивши й дівчат, перенесли з берега Тясмину осоку, яку Домашка з Петриком подавали батькові мішанкою із яшничинням. Як почало темніти, тік був уже геть заповнений дрібною добротною січкою.
Поки батько, мати й Тодось порали худобу, Петрик, Домашка і Ярися, запаливши лампу, у другій хаті за столом виконували домашні завдання, а Лідуня у валькірчику присипляла Степанка. Хворий Гриць, кутаючись, мовчки сидів у кріслі під вікном, ледь не плачучи, бо хвороба не минала, незважаючи на борсуковий смалець і риб’ячий жир, які він, аж векаючи, вживав через силу.
- Тато в нас незвичайні, - звертався він до присутніх учнів, - коли вміють і січкарню зробити, і млина побудувати, і годинника відремонтувати, і чоботи та кожушки пошити, і бричку-ресорку спорудити, і шлеї, хомути, вуздечки й віжки зробити й прикрасити, як ні в кого.
- Ти ще не сказав за шафи, столи, крісла й стільці з точеними ніжками, - невдоволений похвалою батька, докинув хворому Петрик, ще й досі відчуваючи гаряче вухо, за яке його із усієї сили крутнув батько, коли він подав йому не тим боком мішанку. – Січкарню не тато зробили, а дядько Михай.
- Обізлений ти на них, то й не цінуєш, - докорив братові Гриць. – Коли б не ця триклята золотуха, я б їм весь час допомагав.
Після слів хворого брата Петрик чи не вперше в житті побачив у батькові не лише від’ємне. Досі він знав лише батьківські побої, лайки та сварки, а не батьківське тепло. Інші родини, хоч би дядька Левка, чи дядька Пилипа, чи Дорошенків, здавалися йому зразковими...
А старий охриплий дзвін на каланчі відбивав години, проводжав у небуття дні і ночі, тижні й місяці, розмінював людям роки чи гув по усопших. Під його малиново-розливний дзвін зачиналися, родилися й повивалися діти міщан і навколишніх селян, підростали, зустрічалися й прощалися виданиці й парубки, мужніли й оговтувалися дорослі, щоб постаріти і покинути цей світ. Були радощі й лиха обопільними і для того дзвону, і для навколишніх людей: при біді він бив на сполох, єднаючи їх до спротиву, чи кликав комусь у поміч чи на виручку, а при святах і урочистостях – сповіщав про великодні меди чи торжища ярмарків, про веснянки чи обжинки, щедрівки чи колядки... І так понад чотири сотні літ... Його, як здорового серця свого, люди навіть не помічали, коли життя їх текло узвичаєним річищем...
Байдина каланча на Камінній Горі овіяна була живими легендами. Петрик не раз чув оповіді про те, як при турецькій облозі козаки підірвали Гору попід десятиметровою товщею каменю, щоб вивести в оту „руру” коней на водопій до Тясми та наповнити свої манірки-фляги. А ще переповідали про Тараса Шевченка, який із оцієї Гори дивився ніби на стовпи, що ними підпирається небо. Не раз і Петрикові доводилося сперечатися з товаришами про місце, з якого Тарас малював Чигирин...
У Карпа і Пилипа Янчуків, як і в Левка Коваленка та багатодітних Явдокима Пшенишного чи Антона Бондаренка, життя за непу настільки покращало матеріально, що мали тепер можливість збиратися на свята то в одного, то в другого погоститися й випити чарку та поспівати за спільним столом чи невимушено поговорити, порадитися й посперечатися. В пригоді ставали і Калинин грамофон із пискливими платівками, і гра її доньки Полі на бандурі. Часом кликали циган, які скрипкою й бубном, сопілкою й виграном просили до танців. Нерідко приходив на гостини зі своєю співучою Катериною і двома доньками учитель Іван Олійник. Всі вони грали на бандурах, які, як і кобзи, вчитель майстрував сам. Послухати гру Олійників з Полею і часто з циганами та загальний спів, яким керувала учителева Катерина з чарівним голосом, сходились не лише близькі сусіди, а й віддалені. Старі бабусі, наслухавшись, захрещували себе, приговорюючи: „Ой, не на добро нам той спів, ой, не на добро! Прости, Боже, й помилуй!”