У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #1
- Год: 2008
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-493-132-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший». Краткое содержание книги:
Над цим непересічним масштабним твором Андрій Іванович працював упродовж багатьох років, урятував його від всевидющого ока КДБ, закопавши в скляній банці на городі. Нині цей незаперечний документ про знущання комуністичної влади над українським народом приходить до читача.
Хвалилася Пріся й тим, що у їх земляцьких селах відкрилися рідні школи, куди приїхали вчителі з Харкова, навізши безліч усілякого шкільного приладдя, а вона має з тим безпосередню мороку та клопіт, бо веде лікнеп, як кандидат партії, та має запрошення приїхати у Харків для удосконалення знань.
Читали листа всією великою родиною, радилися-рядилися, врешті випровадили Настю і Марка з трьома дітьми, попрощавшись назовсім, під плачі й зойки великої сім’ї, що лишалася в нужді без головної робочої сили.
Випровадили і зосередились на постанові про податок, яку вже й Пилип отримав через виконавця. Обурював усіх той факт, що обсяг податку був однаковим для обох господарів, хоч Карпо був куди заможнішим. Оксана пояснювала факт різницею у кількості „їдоків”.
- У нас же п’яток тих дітисьок, а у вас – восьмеро, то через те й податок зрівняли, - ховала вона від чоловікових родичів надію на усправедливлення. – Не діймайтесь розпачем, а сходіть і виясніть, яким трибом те сталося, чей же злигодні у нас, слава Богу, поменшали нині. Не таке пережили-м, а це – й поготів, та й переднівок, кажете ж, буде врожайним...
Оксану надзвичайно тішило повідомлення Савки та Прісі Прикопів про те, що вони вирішили продати телицю, а гроші за неї переслати Пилипові хоч на поганеньку корову чи на кількох кізок. Радувало всіх у родині і запрошення в гості на осінь, як скінчаться роботи та розвидниться світ від них. Ще Пріся обіцяла заїхати на день-два по путі з Харкова...
Поки Карпо перевозив Марту Давидівну з Вадиком на нову квартиру, поки влаштовував її в голій хаті протодяка Майби по висилці його до Сибіру, прийшов лист із Кубані від двоюрідного брата Прокопа, який написав уперше після смерті свого батька, а Карпового дядька Харитона. В листі той повідомляв, що має за дружину вчительку Ольгу Самілівну і двох синів: Віктора і Євгена, що директорує в десятилітці, що вони з дружиною є членами партії, працюють в одній школі, живуть забезпечено й дружно.
Написав Прокіп і про такі ж, як у Криму, рідні школи у Кубанських і Ставропільських станицях та лікнепи по хуторах і селах, де мешкають козацькі родини. Він тішився тими школами в Орельщині, Курщині, Вороніжчині, Білгородщині та Ростовщині, де вчителюють його однокурсники, з якими листується докладно й часто. Турбувало його лише те, що в Україну прислано Лазаря Кагановича, а Шумського змушено виїхати до Москви. Дивувало його, що проти шумкізму виступили Скрипник, Хвиля, Мінц і Шапіро. Постанова ж про обмеження в’їзду в і виїзду з СРСР обурювала його ще й тим, що її підтримав Косіор. Також він сповіщав, що українські школи відкрилися в далекій зеленоклинній Амурщині і що туди також щоліта везуться із Харкова підручники.
„Тепер маю їхати вдосконалювати знання до Харкова, після мене поїде Ольга Самілівна. Планую заїхати в рідне місто навідати могилу батька, рідне батьківське обійстя та сестру Дарину. Мали листа від брата Мирона, якого перевезли із Соловків аж до Колими на річку Кулу, то пише, що тепер за себе не боїться, бо не зустрічає більшого розбишаки, аніж є сам.”
Повідомляв Прокіп і про шкоду від того, що ЦК об’явило КПЗУ розкольницькою і сепаратистською через посланого із Харкова Сірка, а Саврича, Максимовича та Турянського – націоналістами, хоч її засновники: Васильків, Турянський, Огановський, Волощак, Сіяк, Левицький, Кубрак та Саврич боролися проти ЗУНР, а Сіяк та Левицький отримали настанови від самого Леніна. Карпо не переймався, правда, тими сповіщеннями, бо не розумів їх, а от фактом повсюдного відкриття шкіл тішився, бо ж виходило, що не дарма він проливав кров і що сотні тисяч лишилися трупами на полях не дарма...
„Поважні люди: і вчитель Кузьма Сидорович, і Більський, а озлобившись, не бачать, як і боротьбисти, за малими й дрібними непорядками і свавіллям, перекрученнями і порушеннями великого людського розвою, що стався повсюди!” – робив він вислід, хоч науки і були йому противними, бо вважав, що вони плодили нероб і утриманців на трудові плечі.
Отож, Карпо написав і в Крим, і на Кубань сестрі та братові, що життя їх тепер поліпшилося, що він після падіння з млина оклигує, слава Богу, і коли б були дужими син Грицько і брат Пилип, то гріх було б і Бога гнівити. Під вечір він відніс листи на пошту, повертаючись задоволеним, ніби виконавши велику роботу. Дорогою йому згадався батько Дорош, що вернувся із Сибіру комісованим - побитим і закатованим, і вдома догорів, так і не вичунявши. Згадав, що батько виглядав зовсім старим, хоч мав перед смертю лише на шість років більше, ніж тепер він. Порівняння збентежило Карпа, бо почувався ще молодим, а поряд з батьком виходило й не дуже...
Додому йшов берегом, щоб подивитися і на Пилипів, і на свій городи, а побачивши їх, зачарувався: крутячись веселковими пружечками, бгалися й пнулися тясминські води, вкриті червонавою лускою хвиль і ковткуватою пожовклою піною на чорториях, а на штучних насипних грядках рутою зеленню радували очі рядочки капусти, буряків, огірків і соняхів. Дерева в садку рясно пов’язалися, густо посипавши під собою землю пелюстками. Зайшов до коней і лошаків, щоб обласкати їх, заглянув до поросят, спинився поглядом на квочці, що ніби котила за собою строкаті грудочки пискливих курчат, і півневі, що гордо скликав до себе курочок.
Господарка чарувала Карпа не лише клекотом лелек-бузьків на хаті, щебетом ластівок, воркотом голубів, шерхотом пса на ланцюзі, а й заведеним порядком, який існував ніби поза ним. Але на самому споді душі радість нівечилася, мов краплею дьогтю в кадубі меду, отим сповіщенням райвику.
Брався вже йти до хати перевдягтися, як побачив Пилипа з Оксаною, які поспішали стежкою до нього.
- Добридень, брате! – обізвався до нього Пилип. – Проходь, чому стала? – запропонував дружині пройти першою через хвіртку у двір.
- Слава Йсу, господарику! - проспівала й Оксана вслід за чоловіком. – Прийшли, діверку, обоє стуманілі від біди, - окинула вона Карпа сумовитим поглядом.
- Добридень!.. Що у вас сталося? – вловив Карпо переляк і тривогу в їх очах.
- А сталося, брате, - поліз Пилип до кишені. – Принесли і нам сповіщення на податок, то прийшли порадитись, що маємо робити, - подав він братові аркушик паперу. – Уже не дійсні наші пільги на козакування, хоч домогтися, коли й ким вони відмінені, я так і не зміг.
- Еге ж, немає уже пільг, діверку, - дивилася Оксана на Карпа обнадійливо заслізненими очима. – Бігме, немає, хоч ти стуманій! Немає і фертик! – мов прибила вона сказане, шморгнувши носом.
Перечитуючи вдруге отой папірець, Карпо відчув, як образа, жаль, обур, співчуття до хворого брата і його родини, шкода за пільгами скупчилися в ньому і комелем застряли в грудях, скувавши віддих.
- Ходімо до хати, - сказав він, спантеличено втупившись у папірець.
- Що порадиш, діверку? Мо, нам у райвик піти, мо, то похибка яка? Де ж нам узяти двайцять пудів збіжжя та ще й трийцять карбованців грошей?! – ледь не плакала Оксана. – Дітиська розхрістані геть, хату не допорали-м ще, а багли б хоч кізку купити молочну, - впала вона на груди Ганні, стрясаючись.
Карпо сів, немов звалений, на лаву біля столу, розпрасував долонями папірину, ще раз перечитав її, мовчки глянув на Пилипа, що підперши одвірка, чипів на порозі.
- Де ти взяв оце? – якимось удавленим голосом спитав він у брата.
- У скриньці, будь вона неладна, було!
- В якій скриньці? – ніяк не міг второпати спантеличений Карпо. – А-а-а! – схопився він із місця і шаснув до скрині, у прискринку якої лежала отака ж його, видрукувана в типографії, і лише прізвище та кількість збіжжя й грошей були написані чорнилом від руки. Вразило його, що обом приписувалося здати ще й по десятеро курей і по п’ятеро кролів, яких брати взагалі не тримали.
- Чому і нам, і вам достеменно однаково приписали цей податок?! – обурювався Карпо. – Невже ти, Пилипе, можеш рівнятися господарством зі мною?! – говорив він глухо, розлючено тикаючи пальцем у папірчину. – І коли ж зняті з нас пільги? – підвищив він голос, ніби Пилип був у тому винний. – Коли, питаю, і чому?! Це непорозуміння! Це... – не знаходив він слів. – Піду до райвику і зараз же все виясню! – нагримав не знати й на кого і при Пилипові й Оксані став переодягатися у свою козацьку одіж.