У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

- Тяжко сказати, як би вона розподілила, - розважливо сказав Горішній, в душі тішачись заздалегідь. – Немає куди подітися з тією розверсткою, хоч плач!.. То ти згоден?

- Та що робити, коли така скрута? Скостіть йому, а мені додайте, але розбийте так, щоб мені віддавати до кінця року, - пікся Карпо.

- Піду вам назустріч, - почав Горішній заповнювати нові бланки. – Тобі залишу так, а йому половину зменшу та пошукаю, кому б її накинути, - обрадував він Карпа, який уже й не знав, як дякувати. – Іншим розподілили куди більше.

- Наша вам дяка, - Карпо уже підраховував, як йому вилізти з того податку. – Розбийте, як ваша ласка, мені до кінця року, бо не зможу вкластися.         

- Піду і в цьому тобі назустріч, - переніс Горішній частину здачі з другого кварталу на третій і четвертий. – Посидь тут, я зараз вернуся, - обізвався заклопотано. – Муситимеш вкластися, бо велика пеня наростатиме, - пішов, лишивши незакритими двері.

Чекаючи повернення Горішнього, Карпо роздивлявся портрети, гасла, плакати й лозунги на стінах, зауважив, що стіл, лавки, шафи в кабінеті пороблені незграбно, абияк, у різні часи й різними майстрами. Звернув увагу, що портрети Леніна зі Сталіним і Кагановичем розміщені в одному кутку кабінету, а Петровського, Косіора, Чубаря та Любченка – здругобіч. Не міг собі пояснити, чому, але це йому не сподобалось, здалося образливим.

- Ось маєш тепер, - вернувся Горішній, - братові десять пудів, але вкладіться в зазначені терміни, бо неплатники будуть каратися, - подав він Карпові нові сповіщення зі свіжими печатками.

- Спасибі вам, товаришу, - склав Карпо папірини. – Бувайте здорові, - наклав він шапку на голову.

- Ходи щасливо, чоловіче, - звівся Горішній над столом, прощаючись. – Зробив тобі, що зміг, - сказав по-родинному.

Лишившись сам у кабінеті, якийсь час він тарабанив пальцями по столу, повторюючи подумки: „Пронесло!.. Слава Богу, пронесло!” Пільги для червонокозаків ніхто не відміняв, а цей Янчук йому повірив. Вчора він кільком непільговикам скостив податки, бо ті його добре погостили, наділили свининою і солоною яловичиною, ще й пообіцяли дещо більше. „Не обкладати ж їх, коли є можливість розкидати на інших, - виправдовував він себе. – Все погоджено ладом, а коли що-до-чого, то я ж керувався намаганням виконати вказівку окружкому...”

Був лише запівдень, а Карпо брів додому немовби крізь ніч, ніби розрізаючи тілом густу темінь якоїсь тенетної плутанини і безпорадної приреченості, обтяжений отим непомірним, хоч і трохи зменшеним, дякуючи приязному замісникові Хорунжої, податком, який, вочевидь, таки змушені будуть сплатити з Пилипом.

Вдома він застав брата з невісткою й Ганною, мовчазних і зажурених. Віддаючи Пилипові нове сповіщення, Карпо пояснив неквапом обставини, які йому намалював Горішній, і навіть похвалив його за людяність.

- А з пільгами як же? – розглядав Пилип папірчину. – Вони ж не відмінялися!

- Немає вже пільг для нас, - всівся Карпо на лаву. – Ти невдоволений чи що?

- Вдоволений, але коли отак легко Горішній може скостити податок, то ще легше може його не раз добавити. Беззаконне це все, свавільне і самочинне, - виказував сумнів брат.

- Немає з ким там говорити, Пилипе, - Варвара в Харкові на якомусь семінарі.

- Де ж ми візьмемо стільки хліба віддати і чим житимемо? – похитав головою Пилип. – Була ж надія трохи розжитися...

- Не печися, брате, гірше пережили і це переживемо, як Бог силу дасть.

- Прислала Пріся нам грошей на корову, - похвалився Пилип, - але ж не стачить і на її половину, там, видно, дешевші, то доведеться віддати їх на податок. Що порадиш робити?

- Що тут порадиш! Купимо, може, порівну на два двори корівчину, якщо не перечите, триматимемо у вас до першої телички, а як будуть бички, то продаватимемо та ділитимемо порівну, коли ж телиця стане тільною, розділимо її з коровою жеребкуванням, - об’явив Карпо продумане раніше.

- Як, Оксанко, згодимося на Карпову раду? – звернувся Пилип до дружини.

- Йой, Пилипку! Та хто ж, прецінь, на тоту раду не пристав би? – аж заслізилася вона від утіхи.

- Годувати й напувати, чистити й пасти будемо по черзі: чи потижнево, чи помісячно, - додав Карпо. – Я й корову таку знаю, що більше цеберка дає молока щодень.

- Яка ж це? – загорілася Оксана нетерпеливістю.

- У Палажчиного сусіди їх пару було таких.

- Коли б то пан Біг дав, щоб продали нам одну, - по-дитинячи стиснула руку зовиці Оксана.

- Не віддасться Шимонові борг, знову заліземо в нужду, поки молока діждемо, - нагадала всім Ганна. – Ніхто ж її, тільну, нам не продасть, - зітхнула вона, ледь не плачучи в душі.

- То, може, ти сходиш і попитаєш. Я пішов би, та сам знаєш, який із мене купець, - обізвався несміливо Пилип до брата.

- Сходимо обоє. Можемо й зараз, як не перечиш.

- То вдягайся, а я збігаю за грошима, - проворно звівся з лавки Пилип. – Я скоро!

Карпо став одягатися у святковий одяг, а Ганна полізла у прискринок за грошима, які були зав’язані в хустину.

- Думали ж віддати борг Шимонові, а тепер як? – несміло запитала вона, передаючи вузлика Карпові. – Він же чекає...