У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #1
- Год: 2008
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-493-132-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший». Краткое содержание книги:
Над цим непересічним масштабним твором Андрій Іванович працював упродовж багатьох років, урятував його від всевидющого ока КДБ, закопавши в скляній банці на городі. Нині цей незаперечний документ про знущання комуністичної влади над українським народом приходить до читача.
Після таких розмов хлопцеві снилися барвисті сни: з табунами вогненних коней і зграями співочого птаства, серед яких носився й літав і він, з урочистим калатанням святкових церковних дзвонів і звуками хорів, у яких чув і свій голос, з людським шумуванням майдану-ярмарчища і весняним повноводдям Тясмину, з буйноцвіттям садів і луків, що наповнювали серце чарівністю. З роками хлопчина навчився в нужденному житті відроджувати-відтворювати короткі миті щастя й добра, утіх і радостей, продовжуючи їх уявою до безмежності.
- …Воював ти належно, заповзято й віддано, і ніхто тобі не докорить, але воював безоглядно, без розуму, а коли кінчив, то, як і основна маса твоїх побратимів, з головою вліз у господарську мушлю, - продовжував Таран суперечку з батьком, - а вони, бузувіри, тим часом керували безладом у нашому краї, використовуючи твої перемоги собі на користь, а тобі на шкоду, намовляли плітками й вигадками тебе і тобі подібних, зманювали обітницями раю у єдиний братерський союз, задушивши революцію контрреволюцією, - торочив своє Кузьма Сидорович, аж гнівлячи батька.
- А ви ж, пробачте, де були? – не стримався той.
- І ми ж повірили золотим горам, як і цілий світ!
- То що ж нас чекає тепер, по-вашому?
- Докладно тяжко сказати. Ковалів син Іван Франко ще в 1910 році написав про соціалізм у Росії. І як у воду дивився! Жде нас колонізація і окупація росіянами, а отже, русифікація і асиміляція нашого люду. Вже почалися погроми наших письменницьких спілок, критика театральних товариств та інших національних формувань - ніби з позицій Всеукраїнської надзвичайної комісії по боротьбі з неписьменністю.
- То виходить, що і лікнепи шкідливі? – не міг второпати Карпо.
- При роз’єднаності нашого народу шкідливі, а при спаяності – необхідні й корисні. Наука – світло, коли вона своя, і тьма, коли чужа!
- То ви осуджуєте продрозверстку? – згадав господар слова вчителя після виступу Більського.
- Хто ж її не осуджуватиме, коли вона привела до голодомору нашого люду, коли годівники мільйонами вмирали на фронтах чи калічились, як ти, Левко, Пилип та інші. В Чигирин вернулися каліками лише сотні, тисячі загинули!
- То й Ради ви не визнаєте владою? – не розумів Карпо гостя.
- Ради, Карпе, стали виконкомами, тобто органами, що виконують накази згори, а накази ті приходять все частіше не з Харкова, а з Москви. ЦК КПУ очолюють сьогодні прислані кагановичі, що осуджують все українське в Україні. Це ж ясно, як божий день! В Конституції написано, що республіки можуть відокремлюватись від Союзу, а спробуй про те заговорити, то тебе розстріляють, як петлюрівця і буржуазного націоналіста. А хіба ти не зауважив, що після смерті Леніна не стало шовіністів і російських націоналістів? – бив Карпа вчитель аргументами. – Ленін обстоював і по необхідності вводив “найсуворіші правила вживання національних мов у республіках”, - цитував по пам’яті Кузьма Сидорович слова вождя. – “Члени РКП(б) на території України повинні відстоювати право трудящих мас розмовляти в усіх установах державною мовою, всіляко протидіяти русифікаторським спробам шовіністів відсунути українську мову на другий план”, - продовжував він. – А хто із присланих сьогодні на тому стоїть у нашому ЦК? Адже навіть організатора Першої кінної армії Бориса Думенка, в якого ти воював, розстріляно, бо він був із непіддатливих, а його побратима Юхима Щаденка підняли в чині, хоч і його позбавили ролі організатора Кавказької дивізії, передавши її Буденному, чи то пак Будьонному, - надовго замовк Кузьма Сидорович, пригадуючи своє. – Росія без колоній, як казав ще Франко, без свавільної їх експлуатації нежиттєздатна, бо віками насильствувала і безоглядно грабувала. Це – країна неволі, країна підлотників-владців і негідників-слуг та самовпевнених нехлюїв-простаків. Українізація і всі коренізації допущені у нас для виявлення заспівувачів і провідців українського етносу, щоб його повністю знищити в майбутньому, з одного боку, і для залучення в московську гру русинів, нібито вірних Московській патріархії, під Польщею, Румунією, Угорщиною, Чехією, Словаччиною та іншими країнами, з другого. Проповіді єпископа ієромонаха Тихона та митрополита Василя Липинського проти нашої автокефальної церкви тому підтвердження. Все робиться для того, щоб не лише нас, а й цілий світ одурити, отож, учи дітей, щоб вони були мудріші за нас і зуміли зробити висновки з наших помилок, щоб замінили тих, що згинули у своїх і чужих війнах.
- То ви проти Росії, чи проти її вождів, що своїх грабують? – дошнипувався Карпо істини і затягував час, не бажаючи лежати насамоті.
- І проти вождів, і проти Росії! Недарма наш Хвильовий закликає: “Геть від Москви!”. І вожді її, і більшість народу досі мислять за імперською інерцією, не розуміючи горя інородців у співжитті з ними. Одразу по лютневій революції було об’явлено про дозвіл на вільне використання ста дев’яноста трьох мов інородців імперії, перед смертю Леніна вже писалося, що Жовтнева революція узаконила сто сорок шість їх, а торік “на прохання трудящих” радянський уряд переглянув лише сто тридцять дві. Коли такими темпами йтимуть перегляди визнання мов, то за якийсь десяток років їх і половини не стане. Отож, я за те, щоб Росія жила сама по собі, а ми і всі поневолені нею – самі по собі.
Карпо розумів, що учитель бачить навколишнє не так, як більшість, що знання обтяжують його душу і ятрять розум, що до вчителювання його, як і Марію Прокопівну, допустили ненадовго. На допиті в штабі ДПУ його називали “буржуазним елементом”, але який же він буржуй, коли живе у шкільній сторожці в холоді й голоді лише на учительські пайки!
- Може ж, усе виправиться і справжня революція повернеться і до нас, Кузьмо Сидоровичу? – зітхнув Карпо глибоко. – Може ж, є якийсь вихід?
- Як виправиться, коли і РУП, і КПУ, і боротьбисти, вважай, знищені, коли Шумського вигнано з України, коли навіть болгарин Раховський в Україні небезпечний, коли нашим народом започата і здійснена революція трактується, як суто російська? Знищення всього нашого хіба тобі не доказ? Російські вожді ніколи добровільно не віддавали владу, а їхні закони завжди діяли лише на папері, от і тепер приписують собі знову всеземне просвітянство і ширять його, втручаючись у життя світу.
- Що ж нам робити? – спиняв питаннями Карпо гостеву запальність.
- Хоч те, що можна! Ширити лікнепи й аматорство, пояснювати людям, що без своєї державності згинемо, не підтримувати ні найменшої брехні, вчити людей розпізнавати її, виховувати гідність, найпаче в молоді, не терпіти в себе чужого вождизму, як заразної хвороби, визнавати ляха лише без єзуїта, а москаля – без держиморди-насильника через їх закореніле людоїдство…
- А марксизм?..
- До Жовтневого путчу більшовики й есери були близькі до нього, але після, як більшовики есерів знищили, марксизм лишився тільки на словах. В Росії деспотизм владарів – суттєва особливість, росіянин – або раб, або деспот, середини немає. Людяний росіянин – неповноцінний росіянин у свідомості народу, тільки держиморда, захланець і здирник у них герой. Біда цього народу в тому, що створився він із покручів татаро-монгольських, варязьких, німецьких, польських, білоруських та наших.
- То як нам жити, коли ми сусідимо з росіянами? – млостився в здогадах Карпо.
- Жити й сусідити з ними по-людськи можна буде лише тоді, коли вони звільнять усіх ними ж поневолених, коли позбудуться пихи чванства, зверхності та вседозволеності, коли зрозуміють, що треба працювати в себе й на себе, а не гарбати у сусідів, щоб вижити за їх рахунок.
- То ви в сьогоднішніх вождях бачите тих же царів? – хотів дотумкатися Карпо до вчителевих висновків, заздалегідь не погоджуючись із ним.