Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

«Ідея єдиної церкви Київської традиції виросла з концепції митрополита Андрея Шептицького, духовну спадщину котрого ретельно студіював владика Любомир Гузар, — розповідає архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ Ігор (Ісіченко). — Пригадаймо, що митрополит Шептицький навіть згоджувався прийняти предстоятельство православного архієрея як патріарха об’єднаної церкви. Водночас ми маємо зрозуміти, що для обох митрополитів (і Шептицького, і Гузара) не існує церкви поза єдністю з Апостольським престолом, і подолання православно-католицьких антагонізмів передбачало б визнання пріоритету римського архієрея.

Для більшості українців, вихованих тенденційними історичними моделями, у яких Рим зображувався споконвічним ворогом нашого народу, це становить істотну психологічну проблему. Але поміркуймо над тим, хто й коли нав’язав нам ці тенденційні моделі з символічним образом Тараса Бульби, який убиває свого сина за зраду віри. Для офіційної ідеології Російської імперії, особливо після польського Листопадового повстання 1830—1831 років, а відтак і для східноукраїнських романтиків та слов’янофілів католицизм ототожнювався із втратою національної ідентичності, із духовною експансією Польщі. Комуністи, зупинені у серпні 1920 року „чудом над Віслою“ в їхньому загарбницькому поході на Захід, перейняли й посилили цю пропагандистську модель. Але весь досвід церковних рухів ХХ століття, а вже тепер і початку ХХІ століття, відкриває нам мудру проникливість ­В’ячеслава Липинського, у якого мені особливо подобається фраза: „Тільки ж не та релігія і церква нам у нашій світській боротьбі за Україну допоможе, яка буде найбільше національна та найбільше українська і яка в ім’я націо­налізму буде визнавати всіх наших отаманів і толе­рувати наші руїнницькі національні прикмети; не та, яка в себе вбере найбільше елементу земного, світського, політичного і якої пастирі захочуть зайняти (кажучи фіґурально) місце офіцерів ґенерального штабу і до наших плянів військових вмішати своє зовсім не військове реліґійне діло, а та, яка найкраще навчить своїх вірних в їх світській боротьбі за українську державу виконувати вічні і загальнолюдські закони творчої громадської моралі“. Це писалося на початку 1920-х років. Писалося не космополітом чи лібералом, а фундатором модерного українського націоналізму. І скажіть, що це не лунає актуально майже сторіччя по тому!