Любомир Гузар. Хочу бути Людиною
- Автор: Щоткіна Катерина
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-883-8
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Любомир Гузар. Хочу бути Людиною». Краткое содержание книги:
Ідею патріархату довелося довго й обережно пояснювати і прихильникам, і супротивникам «сепаратизму». Варто зазначити, що думка про відокремлення від Ватикану не давала спокою гарячим головам в УГКЦ, готовим будь-якої миті пригадати Апостольській столиці її лагідну Ostpolitik. Цей запал не проминув у греко-католиків до цього дня і час від часу вихлюпується назовні, коли Ватикан занадто відверто заграє з Москвою. З іншого боку, було чимало противників патріархату, які бачили загрозу в цих сепаратистських тенденціях, бо Ватикан лишався гарантією того, що місцеві українські владики не нароблять нехай самостійних, але надто вже великих дурниць. Недовіра до влади, у тому числі до влади Святого престолу, резонувала з недовірою до себе й своїх, і це перетворювало ідею патріархату УГКЦ на місце пристрасті й міфотворчості.
Обидві позиції потребували примирення заради того, щоб іти вперед, це була чергова перемога внутрішньої дипломатії Блаженнішого. Йому вдалося чітко розставити акценти, заспокоївши одних, дещо притишивши спритність інших і, головне, переконавши в тому, що патріархат «усім піде на користь». Крім того, він однаково не «впаде в руки» до того моменту, допоки народ Божий, який є церквою, не буде до цього готовий. Патріархат залишився позначеною Гузаром перспективою, дороговказом, який він передав своєму наступнику перед тим, як піти на спочинок.
Питання про патріархат постійно з’являлося у порядку денному Блаженнішого в останні роки на посаді глави церкви. Він закликав вірних УГКЦ не вбачати в патріархаті ні нагороди, ні погрози, ні перемоги, ні самоцілі. Патріархат потрібен як засіб: він повинен допомогти церкві усвідомити себе і своє місце, більш ефективно впроваджувати свою місію та йти до єдності. «У ХХ столітті нам „світило“ здійснення двох великих мрій, — писав Блаженніший у пастирському посланні «Про утвердження патріаршого устрою УГКЦ». — Перша мрія державна, загальнонародна: незалежність держави. Спроби утвердити самостійну державу робилися вже в 1920-х, а пізніше — у 1940-х роках. Проте тільки наприкінці століття таке прагнення, за яке потерпіло, а то й віддало життя стільки людей, за Божою благодаттю стало реальністю: від 1991 року ми маємо самостійну, незалежну Українську державу. Отже, мрія державного характеру нашого народу здійснилася.
Друга мрія церковна: повний розквіт нашої церкви через створення патріархату. Ця мрія розвивалася паралельно у двох гілках київської традиції нашої церкви: серед православних та греко-католиків. І одні, і другі думали про це, бажали цього, чекали нагоди для здійснення цієї мрії».
Видається, що Гузар фактично повторює популярну в українському православ’ї думку «незалежній державі — свою церкву», але робить це з надзвичайною витонченістю. У такий спосіб патріархат виявляється не просто залежним від політичних успіхів і не «паралельним» процесом державотворчості — від успіху церковного проекту може залежати й успіх проекту державного. Адже замало оголосити про свою незалежність, її потрібно усвідомити, забезпечити зсередини.
У цієї ідеї в цьому контексті є одна цікава роль: слова про мрії — не просто «красивість». Мрія — це те, що дає людям натхнення. Так само, як факт повернення УГКЦ до Києва й до статусу української, а не регіональної (тим більше — не «закордонної») церкви, статус патріархату повинен стати етапом вже не у відродженні, але в розвитку УГКЦ. Відновлення Київської кафедри, усього того, що було втрачено переважно у ХХ столітті — це повернення до якоїсь «нульової позначки». А патріархат задуманий стати віхою всього історичного розвитку УГКЦ, починаючи від Берестейської унії. Кроком у майбутнє.
Те, що УГКЦ — це Київська церква, наступниця Володимирового хрещення, патріарх Гузар жодного разу не ставив під сумнів. Зі студентських років він жив із цією думкою. Саме заради цього він поїхав закінчувати богословську освіту до Рима, коли виявилося, що в Нью-Йорку вивчати східну традицію не випадає. У Папському університеті він зміг досліджувати те, що цікавило найбільше, — спадок Шептицького. Візія УГКЦ, сформована митрополитом Андреєм, давала відповіді на актуальні для отця Любомира питання про Київську церкву і можливість діалогу з православними київської традиції. Нарешті в тому, що вихід церкви з підпілля відбувся саме на тлі святкування 1000-літнього ювілею хрещення Русі, є виразний символізм. А в тому, як Москва вирішувала «проблему уніатів», було багато спільного з тим, як вона вирішувала «проблему України» взагалі, що створювало виразне враження про спільність історичних доль церкви й народу.