Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

УГКЦ було що запропонувати в загальну скарбничку єдності, примирення та подолання протиріч у критичних умовах «зіткнення культур». Греко-католики пройшли через це, виходячи з підпілля і повертаючись із еміграції. Керівництво УГКЦ на момент входження до Києва мало вже чималий досвід подолання конфліктів, пов’язаних як із радянськими травмами, так і з ідеологічними інтервенціями. Примиривши всередині себе людей, переповнених взаємними образами, вони могли і були готові брати участь у наступному етапі — на рівні цілої країни. Так, серед них було доволі людей, яких цілком задовольняло нормальне життя у власній провінції — географічний або духовній. Ідеї галицького сепаратизму не зникли і час від часу прориваються в ефір. Але провід УГКЦ намагається маргіналізувати ці висловлювання. На чолі церкви стали люди, готові працювати на єдність, і їм принаймні вдалося компенсувати провінційні тенденції частини власної пастви. Це свідчить зокрема про те, що за будь-якого «опору матеріалу», маючи по-різному налаштований народ у власній спільноті, можна ставити далекі цілі й досягати їх. Якщо поводитися мудро. Зрештою, розколів у нас вже досить — може, варто спробувати чогось іншого? Єдина необхідна умова — розуміння всіх потенційних учасників цього проекту, їхня готовність «працювати на результат», щире прагнення будувати спільну справу. Допоки для людей більше важить те, що їх розділяє, ніж те, що їх об’єднує, жодні складні й великі проекти неможливі.

Що було і залишається найскладнішим у всіх об’єднавчих проектах — це притаманна пострадянській свідомості властивість будувати самоідентифікацію на відмінностях. Можливо, саме цей ефект описує Мирослав Маринович, говорячи про проблеми «загроженої самоідентифікації».