Любомир Гузар. Хочу бути Людиною
- Автор: Щоткіна Катерина
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-883-8
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Любомир Гузар. Хочу бути Людиною». Краткое содержание книги:
Ми не перше покоління мешканців Київської Русі, яке змушене робити вибір між Сходом і Заходом, спостерігати за тим, як пролягають лінії розривів по територіях, родинах, дружніх зв’язках, по людських долях. Ми не перші, хто робить вибір і схиляється на той чи інший бік, наражаючись на нерозуміння і ворожість тих, хто обрав протилежне. Ми просто забули або відкинули досвід тих, хто пройшов через усе це раніше.
Берестейська унія — лише один із таких прикладів. Вона стала свого часу викликом не лише для Московської церкви, яка намагалася поширити духовний вплив на правобережну частину Київської церкви, а й випробуванням для самої Київської церкви — і поділила її. Утім «різність», що стала наслідком історичних процесів, не є вироком: єдність можлива і між різними. Відчуження можна подолати. Необхідність спілкування між церквами київської традиції (до якого б «крила» чи історичної течії вони не належали) безсумнівна, бо й самі церкви, і суспільство в цілому потерпають через церковно-політичні маніпуляції. Проста думка про те, що «разом ми сильніші», доповнюється підозрою, що саме через це будь-які спроби об’єднання наражаються на перешкоди. До того ж, церковне питання — надто зручне знаряддя для політиків, і легко передбачити, що ця «зручність» скінчиться, якщо церкви увійдуть у мирне спілкування.
Ідея такого спілкування не була вигадкою Блаженнішого Любомира. Вона майже така сама за віком, як і Берестейська унія. Патріарх часто згадує про своїх попередників: «У ті часи були два славних митрополити Київських — православний Петро Могила і греко-католицький Велямин Рутський. Ті мудрі люди сказали собі: „Треба, щоби Русь із Руссю говорила“. Почали шукати розв’язки і визнали: найкраще було би, якби ми об’єдналися в патріархаті, бо це типова для східної церкви структура. Люди, які мають таке саме богослов’я, таку саму канонічну структуру, духовність, мають об’єднатися. Отже, обидва владики сказали собі: „Працюймо над тим“. Але, на жаль, тоді нічого не вийшло».
На київських пагорбах Любомир Гузар з’явився не з порожніми руками і не в пошуках «зачіпок» чи якихось виправдань, що дозволяють греко-католикам «бути». Він приїхав із пропозицією одночасно утопічною, амбітною й привабливою — ідеєю єдиної Київської церкви Володимирового хрещення, яка об’єднала б і православну, і католицьку гілки. Це була пропозиція рівного рівним. І в той же час така пропозиція не могла бути сформульована ніким іншим, бо більше ніхто з глав українських церков не мав такої стратегічної широти погляду або, можливо, безкомпромісної сміливості.
Сама ситуація в тогочасній українській церкві викликала стійку асоціацію із ходінням по граблях і порочному колу водночас, і була очевидною необхідність свіжої ідеї, нестандартного ходу, щоб як не вирішити проблему остаточно, то хоча б подивитися на неї з іншої точки зору.
Кожна гілка Київської церкви по-своєму незавершена, кожна орієнтується на певну традицію і відповідає на певний ідеологічний запит. У цьому немає нічого дивного і протиприродного для країни з такою історією і територією, як Україна — прикордонної, перемішаної, вимореної та заново заселеної. Духовно «уніфікувати» це населення під одну з ідеологій або навіть християнських традицій не видається можливим, принаймні на короткій історичній дистанції. Але якщо не можна всіх «зробити однаковими», це зовсім не означає, що всі різні не можуть бути рівні — разом, у єдності. Якщо кожну українську церкву київської традиції, яка претендує на статус «єдино правильної», вважати однією з гілок, разом вони можуть скласти дерево, яке й буде Київською церквою, єдиною у розмаїтті, корінням вростаючи у Володимирове хрещення.
Загалом, оговтавшись від ефекту несподіванки, викликаного пропозицією про єдину Київську церкву Володимирового хрещення, визнали, що ідея цікава. І не тільки в церковному, але й у політичному плані. Крім того, саме на церковному «фронті» нашої країни не вщухали (і досі не вщухають) «незримі бої». І якщо доктрина «русского мира» мала право на існування, то чому не розглянути й альтернативну пропозицію? Можливо, вона коштувала б Україні не так дорого, як церковно-політичний проект «Єдиної Русі».