Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

«Одночасні зусилля церков дали б можливість досягти важливих цілей, — писав Блаженніший. — Так, по-перше, нормалізація стосунків між історичними гілками Київської церкви й формування державно-церковних стосунків допомогло б уникнути непотрібної втрати сил на суперництво церков одна з одною і всіх разом — із державою. Цим самим українські церкви вагомим чином посприяли би консолідації нації й подоланню її регіональних та ідеологічних суперечностей. По-друге, згадана нормалізація міжцерковних стосунків не дозволила би в черговий раз перетворити Україну на поле суперництва між впливовими державами. Кожна з церков, прощаючись із традицією підпорядкування політичним інтересам чужих держав, могла б спрямувати налагоджені взаємокорисні зв’язки із різними народами на благо своєї держави».

Цих слів досить, щоб зрозуміти, чому ідеї, висловлені Блаженнішим у програмному зверненні «Один Божий народ у краї на Київських горах», спричинили опір. За ідеєю єдиної Київської церкви так очевидно проглядає натяк на єдину Україну, що вона просто не могла не зустріти спротиву. Формально проект оскаржували історики й богослови, але підґрунтя в цього опору було відверто ідеологічним і навіть політичним. Комусь муляла українська єдність, бо основою політики імперій завжди було «розділяй і володарюй». У релігійно-церковній розділеності України імперія бачила занадто зручний інструмент впливу на ситуацію, щоб отак запросто дозволити вибити його в себе з рук. Ці міркування доповнювалися амбіціями інших «учасників регати», упевнених, що їм не треба жодних «єднань», якщо це тільки не приєднання до них, «найправильніших» і/або «канонічних». Рівень церковного діалогу приблизно відповідав рівню суспільної дискусії в цілому. Грали свою роль і взаємні підозри, і тут греко-католики мали, мабуть, найслабші позиції, тому що були «чужими», «сторонніми». Головними антагоністами на київському релігійному полі на той час були «моспатріархісти» й «автокефали». Між ними дискусія точилася давно, за загальними й прийнятним для обох сторін правилами — як театральна постановка в комедії дель арте, де кожна маска передбачувано поводиться і вимовляє звичні репліки. Усе це були люди, які давно одне одного знали, закінчували ті самі семінарії, а перед тим — одні й ті самі радянські школи. Із невеликим додатком дисидентів серед «автокефалів», яких переважно не надто випускали наперед. І невеликим додатком політтехнологів — переважно серед «моспатріархістів», які найчастіше задавали висоту тону не тільки в міжцерковному діалозі, але й усередині самої церкви. Усе це були ігри добре знайомих якщо не людей, то типажів, на звичному обом командам політичному полі. У цих постановок не було мети «домовитися», «примиритися» чи зробити якусь «спільну справу». Будь-які спроби зрушити діалог із мертвої точки впиралися в те, що Мирослав Маринович якось у розмові влучно назвав «проблемою нульової суми», яка діяла у пострадянських умах. «Міжрелігійний діалог того часу був торжеством „нульової суми“, — каже він. Це означало, як у голлівудському фільмі, що „вижити має тільки один“. Кожна поступка — маленька поразка, кожна маленька поразка — маленький виграш противника, кожен його маленький виграш — крок до вашої повної поразки. „Нульова сума“ означає, що перемога — зовсім не „одна на всіх“, як писав найбільший романтик радянської поезії Булат Окуджава. Вона просто одна. І дістанеться — уся до краплинки — тільки одному. А переможеному не залишиться нічого. Крім горя, само собою».