Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

«У мене були дуже різні досвіди спілкування з православними, — згадує Блаженніший. — Я спілкувався відкрито, коли була нагода, із майбутнім патріархом Мстиславом[23]. Він відвідував нашу громаду на „Союзівці“. То була українська громада, у якій я був парохом. А оскільки там були й православні, я звернувся до Мстислава і просив, аби він прислав священика, який би служив православним на Великдень. Тобто ми спілкувалися і не заважали один одному. Та були й прикрі моменти. Тепер навіть смішно згадувати, а тоді це було дуже неприємно. Ми мали освячувати будівлю — народний дім, відкритий для цілої громади. Ми вирішили, що освячувати мають священики обох конфесій. Але тоді прийшла вказівка: так, нехай освячують і католицький священик, і православний, але кожен окремо. Це було й дивно, і смішно, і прикро — ми мали це робити так, аби навіть по одному коридору не проходити. Усе було дуже по-різному в тих стосунках. Наприклад, я опікувався дитячим табором, він був на території моєї парохії. Я доглядав католицьку молодь, а був священик, який відповідав за православну, і ми дуже гарно спілкувалися між собою. Але якось той священик захворів, і його заступав інший — то він намагався мене не помі­чати, не хтів зі мною говорити».

Це розділення, яке пройшло по самому тілу української церкви, дуже тривожило молодого Гузара. Він бачив у ньому якусь порочність і штучність. Воно могло і мало бути подоланим.

Історичних причин у цього поділу і відчуження багато: деякі з них дуже глибокі, а деякі — дуже свіжі. В основі — те саме горезвісне українське «положення між», що змушує нас протягом усієї історії коливатися між Сходом і Заходом. Ці коливання даються взнаки в найрізноманітніших формах і в найнесподіваніших соціальних групах, у тому числі в церковній історії та сучасності. Берестейська унія, один із таких проявів, — не перший і не останній в історії Київської церкви. Перебування в орбіті Західної Європи — для нас така сама історична даність, як і намагання Москви затвердити свою владу над київськими землями. І церква у цьому процесі грала часом визначальну роль. Москва сперечалася з Константинополем за православну церкву, і це так само ділило Київ на «західний» та «східний» табори протягом століть. На користь єдності з Москвою завжди були спільність походження й військова сила, а на користь єдності із Заходом — духовна спільність із грецьким світом, визначена фактом хрещення й місіонерством, державно-політична єдність із західними країнами, а також закореніла відраза Києва до Орди, надто відчутної в політиці Русі Московської.