Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Компромісною фігурою став Дмитро Дорошенко: склад кабінету під його головуванням затвердили 14 серпня 21 голосом, причому есерівська фракція утрималася від голосування у повному складі[173].
17 числа Мала рада знову зібралася на засідання. У порядку денному — одне-єдине питання: про затвердження складу Генсекретаріату, вже затвердженого за три дні перед тим! Позитивного результату знову-таки не досягли. І знову — через позицію, озвучену Ковалевським: «платформа Секретаріату була ухвалена Малою радою раніше і оголошена Секретаріатом, а позаяк новий Секретаріат є спадкоємець, то нема рації знов обговорювати і ухвалювати платформу». І тоді, читаємо далі в протоколі засідання, пан Ковалевський почав виясняти, «чому 11 секретарів. А не 9 або 14». Поки це все озвучувалось і дебатувалось, зник кворум, і засідання перенесли на наступний день[174].
Засідання 18 серпня розпочалося звичайним рутинним порядком: почали з розгляду справи Київського університету. По завершенні дебатів Дорошенко оголосив склад крайового уряду та декларацію його намірів: «Стоячи на ґрунті згоди з 3 липня 1917 р., новий Секретаріат має провадити загальний напрямок політики попереднього Секретаріату, ставлячи на перше місце творчу ділову роботу по будуванню автономного життя на Україні із забезпеченням прав національних меншостей, захищаючи Україну як від внутрішнього непорядку та контрреволюції, так і від зовнішнього ворога» (виділено нами. — Д. Я.).
«Справа про 100 000» та урядова веремія
Озвучивши згаданий документ, але не дочекавшись постановки його на голосування, Д. Дорошенко відійшов із зали засідань з метою «поговорити де з ким з кандидатів по телефону». У цей момент головуючий М. Грушевський запропонував «розглянути декілька дрібних справ», першою з яких стала так звана «справа про 100 000».
Як пояснили укладачі збірки УЦР (посилаючись на слова М. Грушевського, оприлюднені чомусь винниченківською «Робітничою газетою», а не есерівською «Народною волею» або офіційним органом УЦР «Вісник з Української Центральної Ради), йшлося про нібито 100 тис. крб., зібраних якоюсь «Українською радою» в Америці на потреби «галичан-біженців» і пересланих на ім’я голови УЦР через «Русько-азіатський банк». Гроші, ясна річ, Михайло Сергійович прийняв.
Тимчасовий уряд, правоохоронні та/або фіскальні органи республіки, громадськість, члени УЦР, українські історики всіх часів та політичних уподобань так ніколи і не дізналися правди про «Українську раду», тим більше, що головною організацією, яка об’єднувала русинів-«українців» у США, був Український народний союз.
Правду про «Українську раду», єдину відому нам сьогодні організацію з такою назвою, знаходимо в дослідженні Петра Лепісевича, і вона така: утворена 30 квітня 1915 р. Загальна Українська Рада (ЗУР) — це «спільна організація всіх політичних представників соборної України, які своєю кінцевою та остаточною метою визначили утворення самостійної України. Завданням ЗУР як загальнонаціональної політичної репрезентації українського народу на час війни було: вирішувати будь-які питання в обсязі загальноукраїнської політики, дбати про її цілісність, проводити спільні політичні акції для загальнонаціональних справ у державах, між якими поділений український народ, а на міжнародному рівні координувати діяльність представлених у ній політичних організацій, не втручаючись у їхні внутрішні справи і не порушуючи їхньої самостійності. Щоб здобути незалежність України, політична програма ЗУР була зорієнтована на Центральні держави, було визначено головну мету цілої української нації — повну національну свободу розвитку; щодо українських земель під російським пануванням — самостійну державу у межах Австро-Угорщини — національно-територіальну автономію»[175] (виділено нами. — Д. Я.).
Не дізналися зацікавлені особи також ані про те, чим і як УЦР (яка не мала відповідних структур) могла допомогти «галичанам-біженцям», ані про те, скільки і де було тих біженців, ані про будь-які важливі або другорядні деталі цієї справи.
Ковалевський, який представляв справу членам Малої ради, запропонував створити «комісію з представників меншостей, яка докладно розпізнає, звідки і для чого прислані ці гроші». Комісію, ясна річ, так ніколи і не створили, але резолюцію в справі ухвалили таку: «Вислухавши заяву голови Центральної Ради М. Грушевського про прислані з Нью-Йорка через «Механік-Метальбанк»» (а не через «Русько-азіатський банк», як це стверджував сам М. Грушевський. — Д. Я.) сто тисяч (100 000) крб., Мала рада доручає Генеральному секретаріатові одержати ці гроші і віддати по призначенню <...>»[176].