Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Курс на сепаратні Установчі збори

Як засвідчили подальші події, платити за векселями не бажала сама Центральна Рада. У Києві гарячково вирішували: приймати легітимацію з рук петроградської влади чи відмовитися від неї? 5, 6 та 10 серпня згоди не змогли дійти відповідно 28, 43 та 37 із 97 відомих нам членів Малої ради[160], що зібралися були на чергові екстрені засідання.

О 19-й годині суботи, 5 серпня, в Троїцькому народному домі за участі «близько 300 членів Центральної Ради»[161] відкрилися її чергові, VI за порядком, пленарні засідання.

Упродовж суботи, неділі, понеділка, вівторка обговорювали що завгодно, окрім головного поточного політичного питання; 8 серпня нарешті визначилися з персональним та кількісним своїм складом — «639 дійс­них членів» + «кандидатів із правом рішучого голосу 4, а всього 643, користуються ж дорадчим голосом 13»[162].

Лише в середу, 9 серпня, проголосували резолюції, які мали би визначити ставлення УЦР до Інструкції Тимчасового уряду. Найбільшу кількість голосів у «першому читанні» здобув есдеківський проект із поправками есерів: 247 голосів проти 36 та 70/76 таких, що утрималися. Остаточно його підтримали 227 членів Ради, проти висловилися 16, утрималися від голосування 62[163]. Тобто в голосуванні взяло участь 305 осіб, а підтримали документ хіба 35% тих, хто мав право вирішального голосу.

І це не завадило записати в протоколі, що резолюцію було ухвалено!!! Так і записано, чорним по білому: «по прийнятті Інструкції голова Генерального секретаріату д. Винниченко» робить заяву — оголошує про відставку Секретаріату, «виходячи з цілком формальних ділових мотивів»[164].

Увечері того ж дня «більшістю голосів» (але якою саме — назавжди залишилося загадкою) пленум ухвалив спільну резолюцію УПСР/ УСДРП. Вона гідна того, аби навести її повністю: «Стоячи на становищі нічим не обмеженого самовизначення націй, вважаючи, що тільки само населення України може рішати про політичний лад України та про її відношення до Росії, Українська Центральна Рада вважає необхідним скликати якнайскоріше Установчі збори етнографічної України (виділено нами. — Д. Я.). В цій цілі Українська Центральна Рада мусить негайно обрати комісію, яка повинна виробити виборчу ординацію до Українських Установчих зборів і в порозумінні з Генеральним секретаріатом внутрішніх справ та органами місцевого самоуправління скликати їх»[165].

Констатація

Нагадаємо: «етнографічні українські землі» — це більше півсотні нетотожних за обставинами історичного правового та культурного розвитку, панівної конфесійної належності та інших особливостей територій, як-от: Берестейщина, Бойківщина, Бессарабія, Буджак, Буковина, Волинь, Галичина, Гетьманщина, Гуцульщина, Донщина, Задунайська Січ, Закарпаття, Запоріжжя, Зелена Україна, Карпатська Україна, Київщина, Кубань, Курщина, Лемківщина, Лівобережна Україна, Малиновий Клин, Мармарощина, Надбужжя, Наддністрянщина, Надпоріжжя, Надпруття, Надсяння, Надросся, Надчорномор’я, Перемишлянщина, Новоросія, Переяславщина, Північне Причорномор’я, Підкарпатська Русь, Підляшшя, Поділля, Подніпров’я, Покуття, Полісся, Полтавщина, Посулля, Приазов’я, Прибужжя, Придністров’я, Придунав’я, Прикарпаття, Пряшівщина, Сірий клин, Слобожанщина, Ставропольщина, Стародубщина, Таврія, Терщина, Холмщина (Забужжя), Червона Русь, Чернігівщина. Ці території впродовж століть входили до складу різних держав та їх об’єднань, в т. ч. станом на 1917 р. до складу Росії, Австрії, Угорщини, Румунії.