Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Користуючись нагодою, наступного дня видали ще одну відозву, яка запевняла: «всі замахи на здобутий революцією лад, звідки б вони не йшли, було подавлено всіма засобами військової та горожанської влади». Під документом знаходимо підписи колективних представницьких органів — самого Генсекретаріату, виконкомів рад солдатських та робітничих депутатів, Київського центрального бюро профспілок, невідомих представників українських та єврейських націонал-соціалістичних партій, більшовиків, а також персональні підписи командувача Київського військового округу генерал-майора Костянтина Оберучєва, його комісара, київського міського голови, комісара Тимчасового уряду м. Києва та начальника міської міліції[186].
Наступного дня, 30 серпня, Винниченко на засіданні Малої ради без жодного докору сумління заявив своїм колегам, що з людьми, з якими він лише вчора поставив підписи під спільним документом, а саме з керівництвом Київського військового округу, «контакту <...> нема», «вони ярі вороги українського руху», «вони прикриваються симпатіями до українців, але кожний їх рух і слово просякнені ворожнечею до українського руху». Саме тому Мала рада ухвалила спеціальну резолюцію з вимогою усунути зазначених осіб із займаних посад та затвердження «офіціального представника Генерального секретаріату Української Центральної Ради»[187] (а не Тимчасового уряду! — Д. Я.).
Це одинокі приклади звитяжної «державотворчої» діяльності українських націонал-соціалістичних інституцій. Інших, позитивних за своєю суттю, марно шукати: їх не було і бути не могло.
ВЕРЕСЕНЬ
Шизофренія Генерального секретаріату
Наявність хвороби визнав сам В. Винниченко.
На засіданні Малої ради 5 вересня він просто з воза запевнив присутніх добродіїв: «про план і програму (Генерального секретаріату. — Д. Я.) сьогодні важко говорити». Причина, мовляв, — те, що «декотрих секретарів ще нема, коли вони зберуться, тоді можна буде говорити і про програму»[188]. Питання про те, коли, власне, зберуться оті секретарі, звичайно, навіть не виникло.
Констатація
Правовий абсурд тут доведено до абсолюту — очевидно, що легітимність влади Генерального секретаріату була похідною виключно з легітимності Тимчасового уряду, а не з НЕлегітимності УЦР, яка за визначенням законною владою в «Україні» не була і бути не могла, позаяк була лише однією з багатьох громадських організацій, покликаних до життя зреченням від престолу Миколи II.
Немає потреби спеціально наголошувати на тому, що жоден законний та правовий документ не передбачав участі представників громадських організацій у вирішенні військових питань, тим більше питань, пов’язаних з участю держави у війні, а саме такою організацією продовжувала залишатися УЦР.
Немає потреби спеціально наголошувати і на тому, що світова практика не знала участі представників громадських організацій в обговоренні та ухваленні рішень з питань ведення воєнних дій.
Немає потреби спеціально наголошувати і на тому, що честь піонерського відкриття такої практики у світовому масштабі належить українським націонал-соціалістам.
Генеральний секретаріат та Мала рада:
більшовизація чи фашизація?
Тим часом у Петрограді відбувалися події, яким судилося стати заключним акордом у спробах демократичної трансформації Російської держави.
1 вересня, по придушенні виступу Корнілова, який, за попередньою домовленістю з прем’єр-міністром, спрямував до столиці війська з фронту, О. Керенський провів через уряд постанову, за якою було створено надзвичайний орган верховної влади — Директорію.
Саме Директорія і проголосила Росію республікою, розпустив IV Державну думу, залишившись, таким чином, єдиним формально законним органом центральної влади.
До її складу увійшли сам прем’єр, міністри закордонних справ, військовий, морський та пошт і телеграфів.
Звичайно, радівські діячі жодної уваги на останню подію не звернули — дбали про своє. Уже 3 вересня «кабінет Винниченка» зібрався на своє перше, організаційне засідання. І тут знову не обійшлося без притаманної Винниченкові престидижитації.
Затверджений Малою радою Статут Генсекретаріату передбачав існування 14 секретарств. Тимчасова Інструкція центрального уряду санкціонувала існування 9 відомств, зійшлися-таки врешті-решт на 9[189] (без урахування посади голови «кабінету». — Д. Я.). Зібрання 3 вересня проходило не у повному складі. З фактичних власників «міністерських портфелів» (сам Винниченко, нагадаймо, сидів на двох стільцях одночасно — голови Секретаріату та керівника існуючого лише на папері відомства внутрішніх справ) на засідання з’явилося четверо — сам Винниченко, аграрій Михайло Савченко-Більський (роки життя і смерті невідомі), освітянин Стешенко та «міжнародно-міжнаціональний» секретар Шульгин. Участь у засіданні також узяв заступник секретаря праці Рафес, «пізніше прийшов» генеральний контролер Зарубін.