Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Немає потреби говорити, що ані слуху, ані духу про гроші, витрачені УЦР «за призначенням», тобто на допомогу «галичанам-біженцям», згідно з усталеною національною традицією, надалі не було. Це тим більше зрозуміло, якщо за цією справою стояли зацікавлені особи та профільні інституції Австро-Угорщини, які за визначенням ретельно опікали всі українські антиросійські елементи, що діяли на теренах держави Габсбургів — так само, як російські спеціальні відомства опікувалися українцями-москвофілами.
Хто фінансував Українську Центральну Раду?
Першу інформацію про фінансові джерела її існування знаходимо в протоколі засідання Малої ради від 30 серпня. Того дня ця інституція заслухала звіт про виконання бюджету Генсекретаріату за серпень та затвердила його в сумі «58 225 крб. 83 коп.»[177]. Упадає в очі, що 17 767 крб., тобто 30% бюджету, було спрямовано на потреби Генсекретаріату освіти (що природно для національно-просвітницької організації), при тому що на військове відомство відпустили 19 840 крб. (34% бюджету), що не може бути природним для будь-якої громадської, в т. ч. навіть такої глибоко патріотичної організації, як Українська Центральна Рада. Ба більше — навіть сьогодні важко знайти в світі державу, яка могла би дозволити собі витрачати на військові потреби третину свого бюджету!
При обговоренні бюджету було спеціально зазначено, що при складанні бюджету «Генеральний секретаріат керувався даними з затвердженого (де, ким і коли? — Д. Я.) бюджету за попередній місяць», тобто за липень 1917 р. Отже, виникає природне питання: чиїм коштом було фінансовано діяльність самої УЦР, її органів та Генерального секретаріату?
На жаль, відповіді на це питання немає до сьогодні: сама УЦР, її лідери ніколи цього питання не торкалися. Нам пощастило виявити одиноке свідчення на цю тему. Ось воно: «Так-сяк улаштувавшись, Центральна Рада видала заклик до громадянства про збір коштів. Проведення цієї акції було доручено інж. В. Ковалеві, а я був призначений йому на допомогу. Заклик був переданий через земства та кооперативи, і ми обчислювали можливий збір на кільканадцять тисяч карбованців, а він, несподівано для всіх, дав 35 000 000. Це, натурально, дуже підтримало на дусі і піднесло репутацію Грушевського як ініціятора»[178].
Історичний трилер на тему «Джерела фінансування УЦР» написав Павло Гай-Нижник. З ґрунтовного дослідження випливає, що фінансування Ради відбувалося, скажемо делікатно, не за рахунок «внутрішніх джерел». Цитуємо:
— «керівництво Центральної Ради більш як 9 місяців 1917 р. самоусувалося від пошуків шляхів щодо вирішення питання власного фінансового забезпечення»;
— цю проблему діячі УЦР переклали на Тимчасовий уряд;
— «уряд Центральної Ради не виробив механізму втілення в життя власних рішень»;
— «Центральна Рада та її уряд не мали розробленого плану побудови національної грошової системи»;
— «Держбанк залишався без основного та запасного капіталів»;
— «уряд Центральної Ради в області ведення власних, а згодом й державних фінансів керувався принципом проїдання коштів»;
— після проголошення УНР «держава жила за рахунок постійних емісій грошових знаків»;
— «недоліки, що були присутніми за урядування В. Винниченка, залишилися й за уряду В. Голубовича»[179].
Констатуємо: 100 000 крб., прийняті Грушевським нібито на потреби «галичан-біженців», — це сума, потрібна для двомісячного утримання виконавчого органу УЦР та крайового представництва Тимчасового уряду — Генерального секретаріату.
На засіданні Малої ради 18 серпня Дорошенко, щойно іменований головою останнього, вислухавши всю інформацію про славетні «100 000», несподівано для всіх зрікся як від посади голови «уряду», так і від подальших спроб його формування.
У цій ситуації есери зняли всі застереження щодо Винниченкової кандидатури і заявили, що їхня фракція «перешкод чинити не буде». Доручення Винниченку «скласти Генеральний секретаріат» ухвалили меншістю голосів (виділено нами. — Д. Я.) («за» — 17, 10 — «утрималися», доля решти 10 голосів залишилася, мабуть, назавжди таємницею), засідання перенесли на 23 годину того ж дня. У відведений термін не вклалися, але опівночі новий голова ГС склад поспіхом зліпленого уряду все ж таки оголосив, що і було «прийнято до відома всіма голосами (точна їх кількість завбачливо в протоколі не вказана. — Д. Я.) проти 1, утрималося 4». О першій ночі 19 серпня засідання закрили[180].