Грушевський, Скоропадський, Петлюра

10 серпня Мала рада, а фактично — зібрання тридцяти семи її членів, голосами яких ухвалювалися всі рішення впродовж цього та наступних днів[166], заходилася формулювати своє ставлення не до відставки петроградського уряду, спричиненої виданням «Тимчасової інструкції», а до змісту та політичних наслідків інтерв’ю, яке дав петроградському кореспонденту французької газети «Journal» В. Винниченко. Саме це було найпершим і найголовнішим політичним питанням, дискутованим на засіданні.

Як відзначили автори коментарів до першого тому документів УЦР, «у публікації інтерв’ю В. К. Винниченка кореспонденту газети про український національно-визвольний рух, свідомо або випадково, було перекручено його зміст. У ній йшлося про те, що начебто більша частина членів УЦР германофільської орієнтації. Це викликало відповідну реакцію в пресі, у зв’язку з чим В. К. Винниченко дав спростування».

Сам Винниченко озвучив свої пояснення у двох версіях, які не збігаються між собою. Версія перша, оприлюднена у «Народній волі» 11 серпня, звучить так: «Правда, я вказував, що між українцями є самостійники, але з ними одповідальна інтелігенція, і особливо українські соціалісти, боролися і борються. Як приклади, — пояснив Винниченко, — я приводив військові з’їзди. Можливо, кореспондент не зрозумів мене і зрозумів натяки на самостійність як германофільство, тим більше, що говорили ми на різних мовах <...>».

Пояснення, дане на вимогу Тимчасового уряду, звучить так: «<...> я казав, що до революції серед українського громадянства через жорстокі утиски царату на Вкраїні були германофільські течії. Після революції вони зовсім зникли», — запевняв уряд Володимир Кирилович, — але «<...> недовір’я уряду до стремлінь українців і перепони їм такі чи інші дійсно викликали намір до виділення між крайніми групами, але не в смислі злучення з Австрією та Германією, а як самостійної України». «Перекручення» своїх слів журналістом письменник пояснив «або злим умислом, або ж кепським розумінням кореспондентом французо-російської мови, на якій велась розмова»[167].

Цікавими для розгляду цього інциденту є такі обставини. Перша. Ані Винниченко, ані Мала рада, ані Генсекретаріат, ані ЦК УСДРП ніколи не дали собі ради оприлюднити відповідне місце з інтерв’ю з перекладом російською та/або українською мовою. Друга. Сам Винниченко французької мови не знав, а уявити собі, щоб петроградський кореспондент французької газети (до слова, його ім’я так ніколи й ніким назване не було) не знав би російської мови, яку чудово знав Винниченко, досить важко, якщо можливо взагалі. Третє. Впадає в очі, що на захист Винниченка на згаданому зібранні членів Малої ради виступили не його одно­партійці — соціал-демократи, — а націонал-революціонери та есери, відповідно Любинський та той-таки Ковалевський. Перший запевнив: «Українська націонал-революційна партія ні в якому разі не допустила би в своєму складі людей, котрі б могли покладати навіть найменші надії на ворожі українському народові держави: Австрію та Германію»[168]. Ковалевський партійну позицію озвучив енергійніше: «в складі Центральної Ради нема ніяких германофільських течій, і... все наведене в інтерв’ю являється інсинуацією»[169].