Острови шторму та смутку. Гадюка
- Автор: Хоган Бекс
- Серия: Острови шторму та смутку #1
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: РІДНА МОВА
- ISBN: 978-966-917-551-9
- Переводчик: Віра Кошлата
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Острови шторму та смутку. Гадюка». Краткое содержание книги:
Однак головний Гадюка стає їй поперек шляху. Підступний і нещадний, він борознить океанські простори на кораблі, мародерствує і вбиває, лишаючи по собі тільки біль і страждання. У безкраїх океанських далях він — найнебезпечніший чоловік. І він — батько Мерріан. Її місія — захищати Острови. Та чи зуміє вона вистояти за них у бою, якщо доведеться пожертвувати своєю сім’єю, домівкою, коханим і, цілком імовірно, власним життям?
«Острови шторму та смутку» — епічний роман у жанрі фентезі з відважною героїнею, гострими дилемами і закрученим сюжетом!
Ці достобіса розумні птахи — найшвидший спосіб сполучення між Островами. Тільки прив’яжи листа до їхньої лапи та шепни місце призначення — і вони поспіхом полетять куди треба. Не в кожного є персональний океанський гриф, і Пазур — ще один символ влади мого батька. Не уявляю, яким дивом вони розуміють людську мову — мабуть, це відгомін старовинної магії, місток до загубленого минулого. Я завжди тішуся, уздрівши їхню зграю, що розсідається собі рядочком на жердинах.
Втім зараз не до них, моя місія — відшукати аптеку.
Містечко крихітне, і більшість торговців спакували свій крам, щоб їх не пограбували знедолені. А цілителів, навпаки, можна знайти у найтемніших куточках — саме там вони найбільше потрібні.
Я розпитую всіх підряд, ніхто нічого не знає, та зрештою один перехожий вказує мені вірний напрямок. Непримітний занедбаний будиночок — саме такий я і шукала.
Стукаю, поки на порозі з’являється старенька жінка. Щоб отримати потрібний товар, доводиться розпрощатися із двома золотими монетами.
Я засовую пляшечки у кишеню — і знову біжу в натовп шукати Ґрейс.
Раптом хтось внизу тягне мене за штани. На мене дивляться маленькі оченята, до болю схожі на Томасові.
— Я голодна… — промовляє дівчинка.
Я нахиляюся — взяти її на руки. У натовпі таку маленьку просто-таки розчавлять.
— Де твоя мама?
— Я її загубила.
Мені не потрібна ця морока, та хіба я можу просто так її залишити?
— Добре! Купимо тобі поїсти, а тоді я допоможу знайти твою маму! Гаразд?
Дівчинка киває головою, накручуючи моє волосся собі на пальчик.
Ми проштовхуємося у трактир і я за непомірну ціну купую мисочку ріденької вівсяної каші. Це єдина страва у меню. Я спостерігаю за малою, спеціально не випитуючи, як її звати. Мені не можна прив’язуватись. Ґрейс ось-ось здобуде птаха, повернеться і коли побачить, що мене осідлала дитина, це мало її потішить. На щастя, мала їсть швидко, вона дуже зголодніла. Проковтнувши все, вона витирає ротика рукавом, і я всміхаюся.
— Де ти востаннє бачила свою маму?
— Не знаю. Там були конячки…
— У коваля?
Вона ствердно киває, хоч і невпевнено.
— Тоді гайда! Спершу перевіримо там.
Коли ми ліктями розчищаємо собі шлях, я міцно її тримаю. Викрики лунають все гучніше, аж тут постріл із пістоля пронизує повітря. Я оглядаюся — на землю падає чоловік. Завинив він, мабуть, лише тим, що спробував пробігти повз охоронців, і тепер ті копають його ногами — перевіряють, чи живий. Поки дивлюся, як його тіло судомно стискається в лещатах смерті, хтось намагається вирвати з моїх рук дівчинку. Я різко розвертаюсь, готова боротися до останнього, аби лишень її втримати, але на мене визвіряється якась жінка.
— Ти викрала мою дитину! Ти викрала мою дитину!
Відпустивши дівчинку, я спантеличено слухаю, як її мати звинувачує мене у жахливих речах. Дівчинка — ані звуку, просто дивиться на мене, коли вони удвох розчиняються у натовпі. Все це відбувається так швидко, що я й рота не встигаю відкрити. Тому рушаю услід, бажаючи все пояснити, і вдивляюся в кожне обличчя, прагнучи знайти цю жінку.
А тоді в моїх жилах холоне кров.
У супроводі Кліва та Нестора, прямісінько до мене крокує мій батько, позаду — ще з десяток інших членів екіпажу. Натовп, хоч і охоплений своїми турботами, миттєво їх помічає і розступається — аякже, Гадюка йде. Поки й мене не помітили, опускаю голову і швидко йду в інший бік, намагаючись не привертати до себе уваги.
А ось і Ґрейс. Перш ніж випустити величне створіння у повітря, вона нашіптує океанському грифу координати, які їй передав Бронн.
Я підбігаю до неї.
— Мій батько тут!
Вона моментально оглядається.
— Де?
— Ліворуч від мене, і він не один.
— Вони напевне знають, що ми тут, — вона хапає мене за руку. — Бігом!
Ми щодуху тікаємо. Спершу ховаємося за прилавками, а потім, пригинаючись, біжимо туди, куди відправився Бронн — на пристань. Коло води натовп рідшає — люди прямують на Острів, а не навпаки, тож скоро ми втрачаємо прикриття. Я помічаю Бронна в той самий момент, що і мій батько.
Батько вихоплює свого пістоля і стріляє.
Довкола здіймається вереск.
Для мене ж час ніби завмер, і мозок опрацьовує усякі варіанти. Онде стоїть батько, і в моїх силах його негайно зупинити. Якщо я підійду до нього і вб’ю. Проте навіть після всього, що він мені вчинив, я не певна, чи зможу. Тільки не його! Не мого батька… Крім того, раціональна частина мого мозку роз’яснює мені, що кількісно Змій значно більше. І якщо розпочати колотнечу, нас просто схоплять і приріжуть, а це нікому не допоможе.