Я обслуговував англійського короля

�я, як після якоїсь гулянки, якогось святкування, іменин чи уродин, а я пригадав, як щодня у піднесеному настрої гості покидали готель «Париж», коли настав їхній час чи була пора зачиняти… на верхній сходинці стояв військовий, він тримав канделябр зі свічками, п’яний, у розхристаному мундирі, волосся звисало на лоба, він піднімав на прощання свічник, а коли побачив нас, спустився на самий поріг і запитав старшого охорони, який віддав йому честь, хто ми такі. І старший відповів, що ми хотіли б з ним поговорити… і вбивця сказав, аби я переклав усе, що він мені казав, що він десять років відсидів у в’язниці і тепер прийшов у Лідіце додому, і не знайшов ні Лідіце, ні матері, і що він хоче знати, що сталося з його мамою. Начальник засміявся, з нахиленої свічки, ніби сльози, скрапували крапинки гарячого воску… він почав підніматися по сходах, але потім заволав: «halt!» Двері охорони відчинилися, начальник знову спустився й запитав: «За що ти отримав десять років?» І вбивця відповів, що вбив батька… Начальник підняв свічник з тими свічками, що все ще крапали воском, і освітив обличчя вбивці, і враз ніби ожив, ніби зрадів, що доля в цю ніч послала йому того, хто прийшов запитати про свою матусю, хто вбив свого батька і хто виявився у становищі, в яке часто потрапляв сам начальник, коли вбивав за наказом чи власноруч… і ось я, котрий обслуговував ефіопського імператора і часто ставав свідком, як неймовірне стає дійсністю, я побачив, як державний імперський вбивця, вбивця тисяч, розцяцькований нагородами, які дзвеніли у нього на грудях, ступає сходами вгору, а за ним крокує звичайний вбивця, батьковбивця, я хотів піти, але старший охорони узяв мене за плечі, показав на сходи і грубо завернув до них… Потім я сидів за великим столом перед залишками пригощення, такі столи бували після весілля або випускних іспитів, залишки торта і надпочаті, недопиті і допиті пляшки, у центрі сидів п’яний есесівець і випитував знову і знову про те саме, а я перекладав, як усе відбулося біля того стовбура горіха десять років тому, але найдужче начальник тішився з того, як досконало усе організовано на Панкраці, що ув’язнений так і не дізнався, що в Лідіце і з Лідіце сталося… І ще раз того вечора неймовірне здійснилося, бо мене, перекладача, що сховався за роллю перекладача з розбитим, але вже підгоєним обличчям, він не пізнав, але я пізнав у начальникові гестапо одного з гостей на моєму весіллі, того пана, який мене ані привітав, ані руки не подав, я тоді простяг келих і цокнув обцасами лакованих штиблетів, але так і зоставався стояти з випростаною рукою і келихом, достукуючись до свого щастя, але відповіді не отримав, я тоді був так страшно зганьблений, що почервонів до самих корінців волосся так само, як тоді, коли не захотіли зі мною випити ані пан Шроубек, власник готелю, ані пан Скржіванек, який обслуговував англійського короля… і тепер доля підкинула мені ще одного з тих, хто не помітив мого доброго наміру по-приятельськи почаркуватися… ось він сидить переді мною і нахваляється, що може підняти з ліжка, розбудити якогось начальника архіву, і потім разом з нами бере реєстраційну книгу і гортає на бенкетному столі, гортає, мачаючи сторінки в розлиті підливки й лікери, аж поки знаходить потрібну, щоб прочитати, що сталося, і повідомляє, що матуся вбивці в концентраційному таборі, і досі біля її імені немає ні дати, ні хрестика, які б означали смерть. Коли я наступного дня повернувся до Хомутова, виявилось, що я вже звільнений, вони отримали повідомлення, і самої лише підозри вистачило, щоб мені пакувати валізи, а ще я знайшов листа, що Ліза виїхала в Хеб, до Зіґфріда і дідуся в ресторацію «Біля міста Амстердама», і щоб я приїхав до них, валізку вона взяла з собою. Потім я добрався на машині аж до самого Хеба, але там довелося почекати, бо оголосили про наліт на Хеб і Аш, і коли я лежав з солдатами у шанцях, то почув гудіння, що наближалося, немов розмірено й ритмічно працював якийсь верстат, таке то було гудіння, що мені аж привидівся і майже виник перед очима мій синочок, бо я побачив, як щодня і, звісно, нині теж, бо ж я купив йому п’ять кіля цвяхів, він повзає і справно й ритмічно сильними ударами молотка з одного маху вганяє в підлогу цвях за цвяхом з таким натхненням, ніби садить редьку або густий шпинат… Після закінчення нальоту я сів у військове авто, і коли ми наближалися до Хеба, обабіч дороги йшли, співаючи, люди, літні німці, і співали якісь веселі пісні, співали, напевно, надивившись усього, очамрівши або збожеволівши, а може, в них така звичка в нещасті співати веселі пісні, а потім уже нам назустріч летіла пилюка й золотистий дим, ми бачили у рівчаку убитих, а далі почалися вулиці з палаючими будинками, санітарні чóти витягали напівзасипаних людей, а медичні сестри вклякали і перев’язували голови й руки, з усіх боків лунали стогони й голосіння, а я пригадав, як проїздив тут у колясі разом з автами під час весілля, і всі були сп’янілі перемогою над Францією і Польщею, і тепер я бачив ті самі червоні прапори зі свастикою, які похітливо лизав вогонь, ці прапори і стяги горіли з таким тріском, мовби вони особливо смакували вогню, що піднімався по червоному сукну догори, і обгорілий край закручувався, наче хвіст морського коника… і потім я стояв перед стіною готелю «Біля міста Амстердама», що горів і обсипався… віяв легкий вітерець, відносячи бузкову хмару диму й пилу, і я бачив, як на останньому поверсі сидить мій синочок і продовжує влучними ударами забивати в підлогу цвяхи, я бачив, яка сильна у нього права рука, і найсильніші в ній зап’ястя і лікоть, як у тенісиста, я бачив рухливий біцепс, який одним ударом забивав цвяхи в підлогу, мовби не падали бомби, мовби нічого на світі не відбувалося… І вийшло так, що на другий день, коли всі люди вибралися з укриття, не прийшла Ліза, моя дружина, казали, що начебто вона залишилася десь на дворі, я питав про маленьку подряпану валізку, сказали, що Ліза завше тримала її при собі… і ось я взяв кайло і цілий день шукав у дворі, наступного дня я дав синочкові п’ять кіля цвяхів, і він весело забивав їх у підлогу, поки я шукав свою дружину, а його матусю, і лише на третій день натрапив на її мешти, і поволеньки, бо Зіґфрід кричав і плакав, що в нього нема цвяхів, ніхто не приносив йому нових, і він бив молотком по голівках уже забитих, я поволі витягав з румовищ і сміття свою Лізу, і, коли вивільнив половину її тіла, то побачив, як, скрутившись клубочком, вона захищала своїм тілом фіброву валізку, яку я спочатку дбайливо заховав, а потім відкопав свою дружину, але без голови. Повітряною хвилею їй відірвало голову, яку ми шукали ще два дні, а синочок продовжував бити молотком і забивати цвяхи в підлогу і в мою голову. І ось на четвертий день я взяв валізку і, не попрощавшись, пішов, і позаду мене замовкали удари молотка, ці удари я потім чув майже все своє життя, бо того вечора мали приїхати за моїм синочком Зіґфрідом з товариства схиблених діток, а Лізу ми поховали в братській могилі, навіть ніби й з головою, але це був лише намотаний на тулубі шалик, аби люди не подумали казна-що… хоча заради цієї голови я перекопав увесь двір. Досить з вас? На цьому сьогодні закінчу.