Вирвані сторінки з автобіографії

...Серпень 1976р. Я знову натискую кнопку дзвінка у квартиру №1 на вулиці Маяковського в Чернівцях. У мені все тремтить: я зараз побачу Володимира Івасюка - автора «Червоної рути», кумиpa всього Радянського Союзу.

Але Володі немає вдома. Вони із друзями, «Смерічкою» і Софією Ротару святкують Софіїн день народження.

Міля (свята, прекрасна, терпляча Міля - Колотилюк Магдалина Порфирівна, яка прийшла в родину Івасюків ще в селі Малятинці Кіцманського району 1949 року, життя прожила в цій родині, будучи їй опорою і побутовим муром, і яку Івасюки поховали в її ж Малятинцях 1993-го...) пригощає мене смаколиками - сирними пампушками, обсипаними цукровою пудрою. Але мені це не дуже цікаво. Я сюди прийшла не задля смаку пампушок. Я хочу знати, про що може хотіти говорити Володимир Івасюк зі школяркою, яка написала два з половиною вірші!

Михайло Григорович, здається, чи то в будинку творчості, чи в санаторії. Софія Іванівна вибачається (!) і просить зайти завтра. Уявляєте, який у мене був сон! Так млосно-тривожно сплять перед побаченням, перед передбачуваним поцілунком, обіймами, любощами...

Познайомилися ми з Володимиром Івасюком на третій мій прихід у квартиру на вулиці Маяковського. Мій трепет і благоговіння розвіявся миттєво, коли Володимир просто, так, наче ми з ним триста років знайомі, сів за домашній рояль, що стояв у великій кімнаті, й одразу заговорив про пісню. Святий Боже! Отой вірш, що був напередодні (дебютно!) надрукований в обласній комсомольській газеті «Молодий буковинець» Тамарою Севернюк - «А кохання - наче пісня лебедина», викликав зацікавленість композитора і він його бачить піснею.

Володя говорив тихо, повільно, однак дуже твердо: заспів добрий, але вірш для пісні потребує динаміки, розвитку сюжету. Навіть, якщо сюжету немає. Цей вірш був би добрим романсом. Та Володимир бачить майбутню пісню не у жанрі романсу, а динамічнішою. Для цього варто дописати приспів. А уповільнений, дещо монотонний заспів (три куплети) варто трохи «прискорити».

Люди добрі... Що може прискорити в динаміці почуттів дитина, яка ще тих почуттів не знала?! Але дитина писала про останнє кохання, не знаючи першого, бо цвіли матіоли, була ясна місячна ніч - «видно, хоч голки збирай», - і з батьківської веранди світ здавався приреченим на красу і її болісне пізнання. У 16 років світ здається трагічним. Тобто таким, яким він є насправді, але ми про це дізнаємося згодом. Отже, в 16 років я писала не менш драматично, ніж пишу в 50: