Вирвані сторінки з автобіографії
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-176-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вирвані сторінки з автобіографії». Краткое содержание книги:
Книга-дайджест «населена» багатьма відомими і невідомими людьми і подіями, які й складають історичну, психологічну, ідеологічну, культурну та побутову мозаїку українського життя перетину XX і XXI століть. Недаремно сама письменниця називає «Вирвані сторінки...» «не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників».
Із-за столу молодий чоловік із незапам'ятовуваним обличчям свердлить очима, одночасно розгортаючи посвідчення: КҐБ СССР. Ти не знаєш, що за цими літерами, але чуєш, що тобі вже страшно, бо ти вперше зустрічаєшся з такою абревіатурою. Сідати на стілець - як на пательню. Спечно.
- «Навіщо ви їздили до Львова на похорон Володимира Івасюка?
- ??? Як навіщо?! Я знаю його родину, його мама була в нас удома. Я також знала Володю. Він писав музику на мій вірш. Він син мого улюбленого письменника і викладача Михайла Григоровича. Брат моєї подруги - одногрупниці Оксани. Я навіть місяць жила в них удома, коли батько був на курсах підвищення кваліфікації у Львові... Як навіщо?
- А хто організував вам поїздку до Львова? Ви ж бачили, з Чернівців не було ні викладачів, ні письменників. Некрологів не було. Ховали просто студента консерваторії.
- Неправда! З університету був викладач зарубіжної літератури Микола Богайчук, із телестудії Василь Стріхович, був Назарій Яремчук, ми втрьох із дівчатами.
- Марину з історичного і Валю Біксей з географічного ви підбили їхати на похорон?
- Ми товаришуємо з Оксаною. Як можна було не поїхати?! Це ж таке горе!
- А навіщо ви казали, що Івасюк не міг повіситися сам, бо в нього були перебиті й поламані всі пальці?
- Так казала Володина мама - Софія Іванівна. Вона в морзі пізнавала тіло сина. Так казав батько. І хіба може людина з перебитими пальцями повіситися сама?!
- А навіщо ви вели попід руки Івасюкову маму на Личаківський цвинтар? Хіба це не міг зробити хтось інший?
- ????
- Навіщо ви засуджували Софію Ротару?
- Бо вона при мені дзвонила до Львова і казала Софії Іванівні, що не може перервати гастролі в Горькому. Вона співала в день похорону Івасюка! Хіба це по-людськи?! А тріо Мареничів скасували концерт у Львові. Вони були на похороні в українському одягові!
- Ви знаєте, що в Івасюка були проблеми психічного характеру і він останнім часом спав із розплющеними очима?!
- А вам звідки про це знати?! Ви що, спали з ним разом?»
Це називалося «профілактика».
...Я сиділа в університетському парку, за пам'ятником його будівничому й архітекторові Йосифові Главці, - і може, вперше в житті відчувала брак логічного мислення, уміння аналізувати. Але я таки згадала всіх - до одного! - хто перебував у гуртожитській кімнаті, коли я, захлинаючись, ділилася враженнями від Івасюкового похорону. Коли я розказувала про всі-усіські деталі того жахливого травневого дня.
Розказувала про те, що весь Львів «висів» тоді на деревах, дахах будинків і трамваїв; що старі львів'яни уголос казали, що Івасюка вбили, бо він писав українські пісні, які заполонили світ, змівши конкуренцію російської пісні; казали про те, що з часу похорону Івана Франка Львів нічого подібного не бачив і не чув; казала про виступ тодішнього голови Львівської Спілки письменників Ростислава Братуня на Личаківському цвинтарі, де він говорив не про смерть студента консерваторії, а про смерть великого українського композитора; казала про жахливу трагічність долі, бо на похороні брата не було його старшої сестри Галини, яка мешкала з ним в одній квартирі у Львові, на вулиці Маяковського (також Маяковського!), бо Галя готувалася до довгоочікуваних пологів - і її просто не пустила родина; казала про підрізану горем маму - Софію Іванівну, - єдиним голосінням якої були слова «Ой, пальчики мої, пальчики... Ой, писанко моя... Ой, пальчики мої...» Казала про поминки в Івасюковій квартирі, де я сиділа поруч із Юрієм Рибчинським і він за столом плакав - у свій день народження, який випав на день похорону; розповідала я про моторошне відчуття нереальності, коли Личаківський цвинтар зірвало піснею «Чуєш, брате мій?» - коли здалося, що моє волосся стало дибки, бо я вперше у свої 19 років почула спів на цвинтарі.
Отам, в університетському парку, я згадала всі свої репліки. І репліки-розпитування всіх присутніх у кімнаті студентів, хто особливо цікавився тією страшною подією. Мені стало страшно. Бо я себе відчула роздягненою. Проте і легко стало водночас: я вперше тоді зрозуміла, що є люди-нашіптувачі про інших людей. І ці люди - не дуже хороші. Не такі, як я про них думала. І їх слід остерігатися, не показуючи, що ти їх «розкусила».