Вирвані сторінки з автобіографії
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-176-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вирвані сторінки з автобіографії». Краткое содержание книги:
Книга-дайджест «населена» багатьма відомими і невідомими людьми і подіями, які й складають історичну, психологічну, ідеологічну, культурну та побутову мозаїку українського життя перетину XX і XXI століть. Недаремно сама письменниця називає «Вирвані сторінки...» «не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників».
Але от Віктора Коцура запам'ятала не тільки тому, що ми одночасно вперше у своєму житті давали інтерв'ю для університетської багатотиражки «Радянський студент», а тому, що не забуду ніколи, як він тоді... вправно орудував шваброю і молотком. Нашій трудовій бригаді медалістів дісталася відповідальна праця: підремонтувати студентські гуртожитки, в яких нам згодом дали місця для проживання.
Кілька майбутніх істориків і філологів (і ми з Віктором у тому числі) мали свій «фронт» - підрихтувати ізолятор на першому поверсі гуртожитку №2А Не знаю, як тепер, а в тодішні студентські часи гуртожитська інфраструктура передбачала багато зручностей для студентів: читальний зал, їдальня, медпункт, пункт прокату, перукарня, санаторій-профілакторій, ізолятор (на випадок тяжкого чи інфекційного захворювання).
Наш ізолятор був доволі запущений: виламані ручки дверей, надламані підвіконня, тріснуті шибки, небілені стіни. І, о, диво! - ми, переважно сільські діти, закачавши рукави, працювали тоді так, ніби нас іще чекали іспити і ніби ми щонайменше мали за спиною професійно-технічне училище. Над Коцуром підсміювалися: він був один із хлопців у нашій дівочій ремонтній бригаді. Дуже скромний, мовчазний, з виразними темними очима. Але мав якусь надзвичайно зворушливу усмішку, самими кутиками губів. Працював не кваплячись, але старанно й акуратно. А на дівчачі жарти не ображався і не відповідав «взаємністю».
Відрихтований ізолятор у нас прийняли без зауважень. І навіть по домівках відпустили на день чи два раніше.
А перший семестр, пам'ятаю, щодня зустрічалися в читальному залі нашого студмістечка. Далі студмістечка стало замало - і вже читальний зал наукової бібліотеки університету світив нам вікнами до самого закриття.
Чомусь так яскраво в бібліотеці не запам'ятала більше нікого - лише Віктора Коцура. Може, тоді в ньому народився справжній дослідник. Бо жодна тодішня наукова студентська конференція не минала без Коцурової доповіді чи повідомлення.
Хоч університет наш тоді налічував 13 тисяч студентів, але «стаціонарними» із споріднених факультетів добре зналися між собою, товаришували, ходили на дискотеки, знали про успіхи-невдачі одне одного. З Коцуром доводилося бачитися часто і в гуртожитку, бо кілька років хлопці-історики займали п'ятий поверх гуртожитку філологів, точніше б сказати, філологинь. Одного разу Віктор навіть заступився за кімнату №434, в якій я мешкала. А було так: хлопці-історики (особливо у надвечір'я) пантрували, коли дівчата з нижнього поверху повисувають у вікна голови. А тоді вже лили зверху води - скільки хотіли. Вереск, сміх, образи за зіпсуту зачіску. Ото якось Коцур спокійно, але переконливо і виступив нашим адвокатом, чим, мабуть, дещо розсердив своїх однокурсників. Відтоді води на наші голови поменшало. Але були якісь інші жарти, особливо, коли хтось із істориків «підбивав» клини до філологинь.
...Коли озираюся в той час, згадую багатьох ровесників. Дуже наполегливих, працьовитих, тих, хто власною головою і власним горбом здобував свої життєві вершини. Багато хто з них став відомим усій країні. І серед тих, чиє ім'я мені також гріє душу, - професор Віктор Петрович Коцур. Ми з ним ніколи не бачилися після закінчення вузу. Я приїздила в очолюваний ним Переяслав-Хмельницький університет тоді, коли він бував чи в закордонному відрядженні, чи в Києві. Але бачила на власні очі сліди його керування-господарювання, чула гарні відгуки колег і підлеглих. І мені дуже приємно, коли на книжкових виставках чи під час презентацій до мене приходять читачі й кажуть: наш ректор (мій викладач, мій сусід) Віктор Петрович Коцур - ваш великий прихильник, пані Маріє. І я тішуся, як дитина, що людина, чия відповідальність є очевидною, пам'ятає мене зі студентських років. І так само, як я стежу за його науковою діяльністю, стежить за моєю творчістю.
Перший маленький ювілей, що відзначає професор Коцур, - рясний і радісний. І наперед би Тобі більше, як кажуть на Буковині! Бо Ти, син великої України, по-рідному зріднився з буковинським краєм, який гострив твій розум і зміцнював крила, який гартував і гартує династію Істориків Коцурів, народжених на Сумщині.
З повагою
Марія МАТІОС,
випускниця ЧДУ 1982 року,
письменниця, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка,
почесний громадянин міста Чернівці.