Вирвані сторінки з автобіографії
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-176-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вирвані сторінки з автобіографії». Краткое содержание книги:
Книга-дайджест «населена» багатьма відомими і невідомими людьми і подіями, які й складають історичну, психологічну, ідеологічну, культурну та побутову мозаїку українського життя перетину XX і XXI століть. Недаремно сама письменниця називає «Вирвані сторінки...» «не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників».
ЩЕ ПРО МОЄ СТУДЕНТСТВО І НЕ ТІЛЬКИ
В університеті в часи мого навчання особливо було розвинуте «сексотство». Це стало мені цілком зрозуміло після того, коли я зустрічала своїх колишніх знайомих з університету уже після його закінчення. Лави «шевченкознавців» (так називали у Чернівцях співробітників КДБ через те, що приміщення обласного КДБ знаходилося та й знаходиться на вул. Шевченка, 1) поповнювалися в основному за рахунок учорашніх студентів-істориків.
Багато з них були (та й залишаються) порядними. Час давно перевірив їхню порядність. Але всі вони - дуже освічені люди. Щоправда, через «надмірний» розум і досвід у них у нинішній системі СБУ проблеми. Проте синдром Кислиньського в радянський час був НЕМОЖЛИВИЙ! За жодних умов! За жодних! Особливо у спецслужбі. Такий сюжет навіть для анекдота не підійшов би. Та ще у радянський час.
...Мені з моїм «довгим» язиком і участю в похороні Володі Івасюка «пощастило» - мене з університету не виключили. Публічно, на комсомольських зборах філологічного факультету, у аудиторії (яку ми називали «амфітеатром») мене виключили лише з комсомольського бюро чи то курсу, чи то факультету (не пам'ятаю) - «за •малу активність у громадській роботі». (Ті, що мене виключали - вже давно подякували цьому світові. Бог їм суддя!).
(А ви питаєте, чому я така АКТИВНА і нестерпна? Навчили!)
Але через якийсь час мені дуже твердо в деканаті сказала партійна «трійка» факультету, що партія без мене не зможе! Ну, не зможе ніяк і ґвалт! Розсиплеться без мене партія! Я ж надія літератури! І все в майбутньому, і все в майбутньому. «Комунізму далі видні» - вчили нас на лекціях. Більш м'яко, але чесно, таку метаморфозу в ставленні до мене факультетського начальства наодинці пояснив Кость Федорович Герман - заступник секретаря партбюро факультету, викладач, здається, давньоукраїнської мови. Він був родом із Розтік, але ніколи жодного «земляцького» поруху нікому не зробив! Своїй рідній племінниці (відмінниці!) на іспиті поставив «четвірку» аби його не запідозрили у протекції родички, за що з нього кепкував увесь факультет. І такі були люди у часи моєї молодості. А були й інші...
Так-ось, Кость Федорович «уповноважено» чи від доброго серця (не знаю, не питала, але завжди була йому вдячна за ту драматичну для мене розмову, бо я не розуміла, що відбувається, і це була психологічна травма студентки-відмінниці) сказав приблизно такими словами: ти молода, ти розумна, ти маєш хороше майбутнє, твої вірші друкують, не сьогодні-завтра у тебе вийде книжка, і не одна, але ти буковинка, але ти з неблагонадійного Путильського району, дарма, що твої батьки під час війни пішки під столом ходили, я знаю твою маму-вчительку, ти маєш проблеми з тим похороном, тебе хотіли би залишити в аспірантурі, а без партії тебе нікуди не візьмуть на нормальну роботу. Тобі не треба, щоб було так, як було з Н. (не можу згадати прізвища, хоча дуже добре пам'ятаю обличчя старшокурсника студента-філолога, що жив у гуртожитку через стіну із нашою кімнатою 434, якого виключили з університету «за книжки». Тобто за читання забороненої літератури. Але про це говорили дуже і дуже пошепки. А публічна версія була - за систематичні пропуски навчального процесу).
Кость Федорович говорив довго і повільно. Не дивлячись у очі. Згодом я зрозуміла, що він був просто порядною людиною і добре знав закони Системи. Бо все-таки я була його землячка. Він також на собі спізнав «любов» Системи до автохтона, якого «радянська влада роззула з постолів», як утовкмачували нам, буковинцям, з усіх дірок.
Так, мене справді залишили в університеті. Але не в аспірантурі. Сказали, маю поганий почерк (не смійтеся, це правда! Але почерк! Почерк який, холєра ясна!). І направили в університетську наукову бібліотеку, у відділ комплектації літератури.
Там я повних чотири місяці на 3 і 17 сторінках кожної нової книжки, що надходила в бібліотеку (а тоді книжки надходили вагонами) била штампик «Наукова бібліотека Чернівецького державного університету», а згодом на рахівниці (тато колись навчив рахувати) підбивала загальну ціну усіх нових книжкових надходжень в університет. Із поета я стала бухгалтером! (А Жулинський дивується, чому я така нудна в тих бухгалтерських паперах-документах Шевченківського комітету! Не нудна, а скрупульозна, Миколо Григоровичу! Незабутня практика!)
Ви уявляєте мене за рахівницею?! Я й сама непритомнію від тієї згадки. Проте я чотири місяці висиділа в бібліотеці, як у тюрмі: 8.30 - на роботу. 13.00 - 13.45 - обід. 17.15 - закінчення роботи. Телефон - ні. Нічого - ні. Часи генсека Юрія Андропова пригадуєте? Облави у скверах, кінотеатрах, дисципліна праці, п'ять хвилин запізнення?! П'ятеро жінок передпенсійного віку в кабінеті - слухаєш - не наслухаєшся, сліз не наковтаєшся - нема лише мексиканського сценариста! Тільки одна Лариса Авґустівна Курилюк була тоді до мене прихильною і справедливою. Та ще тодішній директор бібліотеки Михайло Козоріз, очевидно, розумів безглуздість моєї ситуації.