Вирвані сторінки з автобіографії

(ДО СЛОВА: почерк справжньої Любові Василівни Забашти, м'яко кажучи, був далекий від бездоганної школярської каліграфічності. На час літературного мені «привіту»-посилки вона мала 61 рік. Не до вчорашніх школярок їй було тоді. Та й Малишко сім років як подякував світові, отже, вже не «тримав парасольку» над головою дружини. «Несостыковочка», - каже наш старший брат. «Прокол», - кажу я тоді собі мовчки. А тепер знаю: провокація).

І все ж мене щось стримало від радості визнання мого не-існуючого тоді українського патріотизму в тому розумінні, яке вкладали в посилку її відправники. Відправники - погані психологи. Або вже занадто старі - вони забули, скільки мені років! І не розрахували, що я «западу» не на «патріотичний» автограф котрогось чернівецького «шевченкознавця» під псевдо «Забашта», а надовго «западу» на вінок сонетів «Ніч кохання» Василя Бобинського. Бо коли тобі 19 років, і ти дуже «правильний», і за тобою чи за твоєю косою бігає рій хлопців - тебе мучать не роздуми про український патріотизм: у тебе вискакує серце з грудей, і щоразу з іншою швидкістю. А що ти українка... так записано в твоїх генах, не просто в паспорті. Це вже «тавро» навіки! І без нагадування.

А якийсь утомлений роботою «Забашта» не замислювався над цим. Він виконував інструкцію. Коли би я була його начальником, я би дала йому «буком по с...», як казала моя бабця: він не зробив елементарного - не «промоніторив» книжки, укладені в посилку, з точки зору психології. Він забезпечував ідеологію «гачка», на який мала клюнути рибка-роззява. «Забашта», напевно, вже давно забув, як то - розв'язувати на комусь «пояс зоретканий». Ось як воно буває - продуманий, але іржавий «гачок» зірвали 14 рядків сонета Бобинського, в які «не в'їхав» «Забашта», бо він, очевидно, ніколи не почував себе «півднем» чийогось життя, як не був нічиєю «спекою».