Вождь червоношкірих (Збірник)

— Не гнівайтеся, Мейм, — сказав я, — це було ненавмисне. Ваше волосся, ох, якби ви знали, як воно кумедно зачесане!..

— Не треба мені казочки розповідати, сер, — відповіла Мейм суворо і виважено. — З волоссям усе гаразд. Я знаю, що вас так розсмішило. Джефе, погляньте надвір, — підскочила вона, визирнувши крізь щілинку між колодами.

Я відчиняю дерев'яне віконце — і бачу, що ціла заплава залита водою, а горбочок, на якому стоїть будинок, перетворився на острів серед швидкоплинного жовтого потоку завширшки кроків сто. А злива, між іншим, не припинилася і не зменшилася. Нам залишалося сидіти в ковчезі й чекати на голуба з оливковою гілкою у дзьобі.

Мушу визнати, того дня розмови і розваги не вирізнялися особливою жвавістю. Я усвідомлював, що затяжне очікування знову повертає Мейм до звичної упередженості, але нічого не міг удіяти. Особисто я був охоплений єдиним бажанням — поїсти. У мене почалися галюцинації — привиди рагу і видіння шинки, я постійно повторював собі: «Що ти їстимеш, Джефе, що ти замовиш, старий, коли прийде офіціант?» Я малював собі в думках улюблені страви з меню й уявляв, як їх мені приносять. Гадаю, таке відбувається з усіма, хто помирає з голоду. Бідолахи не можуть зосередитися ні на чому, окрім їстівних об'єктів. Це доводить, що маленький стіл, на якому на серветці, що затуляє плями від кави, стоїть старенька надщерблена соусниця з саморобною гострою приправою до м'яса, важливіший від питань моралі та миру між націями.

Я сидів на самоті, занурений у роздуми й гарячу суперечку з самим собою на тему, який я з'їм біфштекс — з грибами чи по-креольському. Мейм сумно сиділа на ліжку, поклавши голову на руки. «Нехай картопля буде засмажена по-домашньому, — подумки казав я, — і підрум'яньте на сковорідці м'ясо з дев'ятьма яйцями-пашот». Тим часом я обмацував кишені у пошуках арахісу, пари зерняток чи попкорну.

Ніч не принесла змін — вода продовжувала прибувати, а дощ і не думав припинятися. Поглянувши на Мейм, я помітив на її обличчі знайомий вираз — як у дівчини, яка проходить повз ятку з морозивом. Я знав, що бідна дівчинка голодна — можливо, вперше за все життя. В її очах бриніла тривога, характерна для жінки, яка давно не їла або яка відчуває, що в неї ззаду розстібнулася спідниця.

Була приблизно одинадцята година вечора другого дня ув'язнення. Ми похмуро сиділи в каюті нашого суденця, що зазнало кораблетрощі. Я гарячково намагався відвернути власні мізки від спогадів про їжу, але згадки так і атакували мене, перш ніж я встигав зосередитися на чомусь інакшому. Я згадав усі смачні страви, про які коли-небудь чув. Повернувся в дитинство і з удячністю й повагою згадав гарячі бісквіти, политі сорго, і підливку до бекону. Потім я звернувся до років мандрів, де на мене чекали зелені яблука, оладки та кленовий сироп, мамалиґа, смажені курчата по-віргінському, запечені в тісті яблука, свинячі реберця і солодкий яблучний пиріг, а ще пік довершеності — брауншвейзьке рагу, як його готують у Джорджії: головна його перевага над іншими стравами полягає у тому, що воно їх усі об'єднує.