Вождь червоношкірих (Збірник)

В понеділок увечері я зайшов до намету. Мейм була з Томасом на неповторній виставці.

«Нехай прокляття сорока сімох коків, — подумав я, — і нещастя дев'ятьох неупокоєних цвіркунів віднині й навіки впаде на цю підступну виставку. Амінь. Завтра ввечері піду туди і з'ясую, в чому секрет її зловісної привабливості. Хіба чоловік, якому заповідано володарювати на землі, може втратити кохану спочатку через ніж і виделку, а потім через десятицентовий цирк?»

Наступного дня, перш ніж іти на виставку, я дізнався, що Мейм немає вдома. Вона пішла розважатися сама. Та ще до того, як я встиг повечеряти, Томас підстеріг мене на травичці перед наметом з однією пропозицією.

— Що ви мені дасте, Джефе, — каже він, — якщо я вам дещо розповім?

— Що розкажеш, за те й отримаєш, — відповідаю я.

— Сестричка знайшла дружка серед потвор, — зронює Томас. — Ну, одного з тих, що на виставці. Мені він не подобається. А їй — так. Я ненароком підслухав їхню розмову. Подумав, вам буде цікаво. Слухайте, Джефе, інформація варта двох доларів? У місті є тир, де…

Я миттю запустив руку в кишеню і висипав у капелюх Томаса жменю пів— і чвертьдоларових монеток. Новина була з тих, що й коня зіб'ють із ніг; у мене аж в очах потемніло. Поки дрібні монетки перекочовували з моїх кишень до Томасового капелюха, я стояв із дурнуватою посмішкою. У мене серце краялося, а я говорив задоволено-дурнуватим тоном:

— Дякую, дякую тобі, Томасе, дякую… е-е-е… кажеш, потвора? А тепер, Томасе, будь ласка, розкажи мені, що це за виродок?

— Ось цей хлопець, — Томас витягує з кишені жовту афішку й розмахує нею перед моїм носом. — Він — містер Постувальник. Думаю, тим він сестричці й сподобався. Він нічого не їсть. Збирається голодувати сорок дев'ять днів. Сьогодні шостий день. Ось він.

Я прочитав ім'я, у яке тицяв пальцем Томас. «Професор Едуардо Кольєрі».

— Ага, — вигукую я полегшено. — Непогано, Еде Кольєр. Визнаю, фокус удався. Але дівчина не буде місіс Потворою.

Я швиденько вирушив до виставкового намету. Тільки-но я підійшов на задвірки, як звідти по-зміїному виповз чоловік, скочив на ноги й налетів на мене, наче скажений мустанг. Я взяв його ніжно за шию, щоб краще роздивитися у місячному світлі. Це виявився професор Едуардо Кольєрі власною персоною, охоплений наполовину відчаєм, а наполовину нетерплячкою.

— Здрастуй, Потворочко! — кажу я. — Ану постій спокійно хвилинку, щоб я міг повністю оцінити твою винятковість. То як, подобається бути вільнотільном чи бім-бомом із Борнео, або як там тебе оголошують у вашому балагані?

— Джефе Петерс, — гарчить Кольєр, — негайно пусти мене, бо мені доведеться вдатися до насильства. Я надзвичайно поспішаю. Руки забери!