Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
Я розумів, наскільки трудне моє становище, і уявляв собі, які наслідки могла потягти за собою ця гра, котру затіяв я сам, хоч і не мав наміру доводити її до кінця; та ось виникли нові ускладнення, що не давали мені змоги вийти з гри: мене викрито, моя діяльність стала відомою, і це було принизливим, хоч водночас я усвідомлював, що іншого виходу не було і коли б я не вскочив у це купе, ні мені, ні Монтерові та його хлопцям не вдалося б уникнути збройної сутички з жандармами, яка могла б закінчитись для нас фатально. Добре розміркувавши, я навіть зрадів, що все склалося саме так, а не інакше.
Я ще раз мав нагоду перевірити себе перед лицем подій, розвитку яких не міг передбачити, я боявся потрапити в пастку, але в моєму становищі не лишалось нічого іншого, як згодитись на цю дивну гру, що її напівжартівливий, напівіронічний тон дедалі більше мене інтригував; тому я відмовився від наміру залишити купе, вважаючи, що краще безустанно пильнувати ворога і бодай на якийсь час позбавити його змоги вчинити щось проти мене.
— Хтось, крім вас, знає про цей вантаж?
Майор підняв повіки, серйозно подививсь на мене, потім спокійно відповів:
— Ні. Я нікому нічого не сказав.
— Чому?
— Вас це дивує, правда? — запитав він з усмішкою. — Так от, я не зробив цього, бо мені цікаво було перевірити, чи довго можна гратися з вогнем. Проте ви повернулись і навіть раніш, ніж я гадав. Незалежно від того, як би я повівся в цьому випадку, так чи інакше, ви кінець кінцем однаково попадетесь. Тому я вирішив удати, ніби нічого не знаю, й чекати, що з того вийде.
Погодьтеся, це може бути забавно.
— Атож. Можна бавитися й так, хоч ви обрали досить дивну й небезпечну забаву.
— Що ж, я цю забаву люблю…
— Розумію. Але все-таки те, що ви зробили, річ дуже рискована.
— Час покаже, хто з нас більше рискує.
— Авжеж.
— Я не втрачаю надії, що ця пригода дасть мені певне задоволення.
— Це залежить від того, чого ви сподіваєтесь і чого чекаєте від мене. Але вже зараз можу запевнити вас, що навіть коли ви не будете поводитись розумно, я зроблю все від мене залежне, щоб ми не розлучались під час цієї подорожі, хоч вам це, напевно, не до вподоби.
— Я сказав, що допоможу вам.
— На більше я й не сподіваюсь.
— Але ж можуть виникнути такі обставини, коли навіть моя допомога нічого не дасть.
— Я не вимагатиму від вас неможливого.
— Чудово.
Поїзд почав стишувати хід, ми обидва знали, що наближаємось до станції; я відійшов од дверей і став біля вікна, затуленого темною завіскою, потім трошки відхилив її і, не випускаючи з рук пістолета, визирнув.
Ми наближались до Єнджеєва; спочатку я побачив костьол та старий монастир на околиці містечка, потім перші будинки, що здавалися понурими й темними в сніговій імлі. Поїзд різко загальмував і зупинився біля вокзалу; пасажирів було небагато, на відкритому пероні я помітив кількох поліцаїв, але вони стояли спокійно, і не схоже було, щоб поїзд затримався тут надовго; до нашого вагона ніхто не підходив, на пероні залишилися вже тільки поліцаї, звідкись долинали голоси пасажирів та перегукування залізничників, потім почувся грюкіт дверей і гудок паровоза. Я зітхнув з полегкістю й подивився на майора.
— Поїхали! Коли так і далі буде, боюся, ви не матимете нагоди забавлятись моїм коштом.
— Ми проїхали тільки половину дороги.
— Так, це правда.
— Отож може статися ще багато цікавого.
— Не знаю, чого ви очікуєте від цієї подорожі. Але гадаю, що минулі роки війни, яку ви самі розв’язали, дали вам уже чимало сильних вражень…
Майор знизав плечима й уважно подивився на мене.
— Річ не в сильних враженнях. Ви, здається, все ще вважаєте мене за одного з дурнів, які тішаться тим, що можуть убивати, кидати гранати й цілими тижнями сидіти в окопах. Але ви помиляєтесь. А якщо я за ці роки й почував певне задоволення, то воно мало своєрідний характер і було пов’язане з суто особистими переживаннями та спостереженнями, якими я не міг поділитися навіть зі своїми земляками.
— Розумію…
Я все дивився у вікно; ми знову мчали білою пустелею, але краєвид уже змінився, не було ні гір, ні лісу, навкруг стелилася безкрая, заметена снігом рівнина. Раптом я відчув гострий біль у руках вище ліктя, поміркувавши, збагнув, що це реакція м’язів на ті неймовірні зусилля, яких коштував мені перехід по обмерзлих приступках вагонів; якби я був слабший і не такий обачливий, зараз моє тіло вже присипав би сніг, а по якомусь часі обхідники знайшли б його, задубіле, заклякле, і ніхто б ніколи не дізнався правди ні про мене, ні про те, як я загинув.