Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
Я думав про це спокійно, без хвилювання, ніби це мене не стосувалось, і стежив за майором, який, зручно вмостившись на шкіряному дивані, сидів нерухомо; я дивився на нього і раптом з подивом відзначив, що атмосфера ворожості зникла без сліду; мене це прикро вразило, я любив за таких обставин відчувати глибоку ненависть ворога, бо це полегшувало мені боротьбу, надавало певності моїм діям, нарешті, звільняло від докорів сумління, коли доводилось убивати. Але цього разу сталося щось таке, що сповнило мене тривогою, я раптом відчув себе внутрішньо роззброєним; до того ж мене мучила невідступна думка, що мій противник з самого початку надав грі бажаного для нього тону, а це було небезпечно, я мусив опиратися цьому, мені не можна було виявити своїх почуттів, я не міг показати, що визнаю його тимчасову перевагу, і повинен був і далі триматись як людина, котра є господарем становища, хоч з кожною хвилиною це ставало все важче. Нарешті я відійшов од вікна, сів на м’який, зручний диван і простяг ноги. Майор приглядався до мене з дедалі більшим зацікавленням.
— Скільки вам років? — спитав він.
— Сорок.
— Ви виглядаєте значно молодшим. Я б дав вам років двадцять три, не більше.
— Я сказав неправду. Мені шістдесят чотири.
— Отже, я помилився тільки на рік.
— Це не має ніякого значення.
— Ви вважаєте, що рік у житті людини нічого не значить?
— Цього я не казав.
Майор засміявся.
— Все-таки це дуже смішно.
— Що?
— Ситуація загалом, наша незвичайна зустріч, нарешті, ця подорож в одному купе. Правда ж, смішно?
— Як кому.
— Незабаром ми розстанемось.
— Напевно.
— Ви виходите в Кракові?
— Не знаю.
— Як, ви не знаєте, куди їдете?
— Я знаю тільки, куди хотів би доїхати. А це не одне й те саме.
Майор мовчки кивнув, потім якось непевно махнув рукою, — значення цього жесту я так і не вловив, — знову взяв сигарету, закурив і, подумавши трохи, спитав:
— Навіщо ви це робите? Будь ласка, скажіть мені…
— Що?
Кивком він показав на полицю, де лежала валіза, і мені здалося, що на його обличчі з’явився вираз болісного роздуму, він трохи подався в мій бік, на гладеньке ясне чоло набігли поперечні зморшки, але мене в цю мить цікавили тільки його руки, білі, випещені, в яких відчувалась прихована сила. Дивлячись на них, я зняв з шиї шарф і розстебнув пальто, бо мені враз стало дуже жарко.
— Ну то як?
— А навіщо ви носите цей мундир, майоре? — спитав я зі злістю. — І чого ви шукаєте в цій країні?
— Йде війна. Це, мабуть, все пояснює.
— Так. Іде війна. Існує фронт. А ми — вороги!
Обличчя його спохмурніло, він мимохіть сахнувся й відкинувся на м’яку спинку дивана, потім, задумано подивившись на вогник тліючої сигарети, з якої від цього різкого руху зірвалась сіра купка попелу, сказав лагідно, майже з сумом:
— І все-таки це не має сенсу. Те, що ви робите, не має ніякого сенсу. Ви повинні, нарешті, зрозуміти, що у відкритій боротьбі з нами у вас немає ніяких шансів виграти. Вам треба ждати. Ждати, і більш нічого. Ваш найкращий союзник — час. Адже ви, як і я, мабуть, добре розумієте, що ждати лишилося вже недовго. А наражатись на смерть напередодні визволення, на мою думку, просто безглуздо.
— Ми обидва в однаковому становищі. Смерть так само загрожує і мені, і вам, майоре.
— Але між нами все-таки є певна різниця.
— Можете не нагадувати. Я й сам це добре знаю.
Різницю, про яку ви говорите, мені не раз довелось відчути на собі, і до того ж дуже болюче. Вже сам факт, що я змушений їхати у вагоні з написом «Nur fur Deutsche», досить принизливий, і якби не особливий збіг обставин, що привів мене сюди, я, напевно, відмовився б від сумнівної приємності подорожувати у вашому товаристві.
Майор поволі похитав головою і ще раз обвів мене уважним поглядом, що кінець кінцем спинився на дулі пістолета, якого я все ще не випускав з рук.
— Ви не зрозумієте мене, — спокійно, монотонним голосом сказав він. — Говорячи про ту різницю, що існує між нами, я мав на увазі зовсім інше. Я не шовініст і визнаю право на незалежність кожної, навіть найменшої держави. Кожного народу. Війну я розглядаю як жахливий катаклізм, перед яким я зовсім безпорадний. Я нічим не можу йому протидіяти. Мене примусили надягти цей мундир і ткнули в руки зброю, а потім послали сюди.