Сучасна польська повість

Валіза з вантажем лежала на полиці в купе майора вермахту, а я їхав у вщерть набитому людьми, темному й задушливому вагоні третього класу, та зате втішався почуттям цілковитої безпеки, якого вже давно не дізнавав.

Я був звичайним собі пасажиром без багажу, цю нову роль я прийняв з радістю, нерви заспокоїлись, я мав доволі часу, щоб без поспіху викурити сигарету й докладно обміркувати план подальших дій. Після довгих роздумів я нарешті дійшов висновку, що найкраще буде піти по валізу на найближчій зупинці й вернутися сюди, не слід було залишати вантаж у німецькому вагоні, хоч ліпшого, надійнішого місця для нього я б не знайшов, але моя відсутність могла викликати тривогу й цілком обгрунтовану підозру в самотнього офіцера — ні, я не міг так рискувати.

Минула добра година, перш ніж я зважився здійснити свій задум. До найближчої станції було ще півгодини їзди, часу в мене лишалося не так і багато; я обережно відчинив двері і, не слухаючи попереджень та умовлянь своїх супутників, вийшов з тамбура й почав повільно пробиратися по обмерзлих приступках до вагона першого класу. Іншої можливості я не мав, поїзд складався з дуже старих вагонів, внутрішніх переходів між ними не існувало, зате вздовж усіх вагонів тяглися приступки, якими можна було пройти увесь состав в обидва кінці; я знав про це, й теплої пори така вилазка була б мені за іграшку, але зараз стояв мороз, холодний, гострий вітер збивав з ніг, до того ж знялася хуртовина, тому не встиг я добратися до кінця вагона, як уже почав шкодувати: риск був надто великий; а проте я мусив за всяку ціну дістатись до вантажу, забрати його з-під опіки майора і ще до зупинки поїзда на найближчій станції вернутися з валізою до свого купе. Я думав про це і ще про багато інших справ, а крижаний вітер так шмагав мене по обличчю грудочками злиплого снігу, що довелося заплющити очі й сховати обличчя в комір пальта; так я досить довго їхав, учепившись за залізне поруччя коло дверей, а коли вітер трохи стих і перестав здувати на мене сніг із даху, знов повільно й обережно рушив уперед, щоразу пробуючи ногою обмерзлу, слизьку приступку, по якій мав перебратись до сусіднього вагона. Я мусив бути надзвичайно уважним, кожен непевний рух міг мене погубити; я проповз лише вздовж двох вагонів, коли згори на мене знов сипонуло снігом, довелося вдруге спинитись, бо сніг геть заліпив мені очі, а поїзд, глухо вистукуючи колесами, мчав уперед, мов шалений. Коли ж нарешті я зміг щось розгледіти, то побачив, що ми їдемо пустинною, безлюдною місцевістю, серед білих гір та карликових дерев, які беззвучно пливли назад; і мені раптом здалося, що все це колись вже було, що я вже їхав раз на приступках вагона такої морозної, заметільної ночі, але найдивнішим було інше: несподівано в мене виникло почуття, ніби все те, що я роблю, — цілковите безглуздя, а сам я здавався собі нікчемним, слабким і безпорадним, адже я міг загинути через один необережний крок; від цієї думки мене пойняв панічний страх, і довго я був неспроможний зрушити з місця, та, нарешті, перемігся й почав поволі посуватися вперед.