Сучасна польська повість

Він замовк, а я, сидячи проти нього і ні на мить не випускаючи з рук пістолета, допитливо дивився йому в обличчя, що було якраз врівні з моїм, на його губи, що ледь помітно ворушились, вслухався в глухий, безмірно стомлений голос; погляд мій був прикутий до його уст, я стежив за кожним, навіть найлегшим порухом їх на цьому застиглому обличчі, нерухомому, як усе тіло, безвільно сперте на шкіряний диван, шукав бодай найменшого сліду хвилювання в його очах, блиску зіниць, який оживив би цей повільний монолог, що плинув, немов спокійна, заколисуюча хвиля; мигцем я глянув на його руки, сподіваючись, що, може, хоч вони зрадять його, — адже руки часто бувають виразніші, ніж очі, і легше вислизають з-під контролю їх власника, — але й руки безвладно, нерухомо лежали на стегнах, ніби не були частиною його тіла, а коли я знову втупився йому в обличчя, майор заговорив неквапно й задумливо:

— Ви мовчите? Чому? Може, вважаєте, що не слід торкатись питань про роль ката, роль жорстоку й антигуманну? Але ж ми самі завели цю розмову, хоч, правда, почасти нас змусили до цього страхіття війни. Ну, гаразд. Не будемо про це говорити. Хоча взагалі чоловіки з найбільшою охотою розводяться про свої професійні справи. Проте ми можемо прийняти інший, не менш захоплюючий варіант дискусії. Припустімо, наприклад, що ми обидва — засуджені на смерть і невпинно переслідувані люди, і тільки завдяки щасливому збігу обставин нам вдалося дожити до цієї хвилини. Чудова тема, правда ж? Ми — жертви тупого тоталітаризму, для суспільства вже майже не існуємо, але, незважаючи на це, а може, саме тому захищаємося скільки сили, хоч дуже стомились від цієї боротьби. Дедалі частіше охоплюють нас зневіра й безсилля, породжені почуттям самотності в цьому ворожому й страшному світі, а проте життя для нас саме тепер починає набувати нових барв, час — нового ритму, кожна мить здається дорогоцінною, всяка пора дня чи ночі — безмежно прекрасною, наші емоції стають яскравішими, ми схожі на смертельно хворих людей, що чекають дня, коли урветься низка їхніх страждань; але ми не допускаємо, щоб хоч якась дрібниця вислизнула з-під нашого контролю, ревниво бережемо кожну годину, всяке, навіть зовсім пусте діло робимо з гідною подиву, аж святобливою старанністю, бо невпинно міцніє наше переконання, що воно може бути останнім у нашому житті, ми шануємо кожну хвилину, чуття наші загострюються, ми бачимо речі в їхніх справжніх вимірах, справжній формі, якої не помічають інші люди, що зі сліпою зарозумілістю хтивих і здорових тварин нехтують таємничу суть смерті, хоч вона й дрімає в нас уже з моменту нашого зачаття, коли ми ще в лоні матері…