Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
Моєї думки ніхто ніколи не питав. Нікому не було діла до моїх поглядів, і я навіть не пробував удавати, що мене цікавлять проблеми війни, чужі моїй натурі й такі далекі від моїх особистих інтересів. І так я живу з дня на день, спостерігаю і жду кінця цієї війни, яка завжди була мені така чужа, що я навіть ніби зовсім не брав у ній участі, за винятком, певна річ, кількох випадків, коли йшлося про моє життя і я був змушений стріляти задля самооборони.
— Нащо ви мені це говорите?
— О, не бійтесь. Я зовсім не збираюся сповідатись перед вами.
— Здогадуюсь.
— Так от, коротше кажучи, я хотів тільки пояснити вам, що завжди був проти війни, але не зміг цілком відгородитись від її жорстоких і безглуздих подій.
— Це прикро.
Майор підвів голову, засміявся і сказав тихо, з гіркотою:
— Ви з мене глузуєте. Мені здається, ви нічого не розумієте.
— Можливо!
— Чому ви уникаєте розмови зі мною? — спитав він серйозно. — Ви не думаєте, що це може бути цікаво? В нашому становищі ми можемо дозволити собі бути щирими. Щодо мене, то я, в усякому разі, не вважаю за потрібне приховувати свої погляди.
Я не знав, що відповісти, і не хотів признаватися в тому, що ця розмова страшенно дратує мене, розпорошує увагу, заважає думати, а я зараз над усе прагнув тиші й спокою, щоб зібрати всі сили, потрібні мені для цієї подорожі, — адже попереду в нас дві зупинки та ще кінцева станція. Вже давалася взнаки страшенна втома після всього, що довелося пережити за останні години; в теплі добре опалюваного купе мене почали огортати млявість та непереборна соннота, а часом находила якась дивна байдужість, я дуже гостро відчував свою відірваність од усього світу: адже я був один як палець і ніхто не міг мені допомогти; це почуття цілковитої самотності дуже пригнічувало, але я силкувався не показувати, що зі мною діється, бо не хотів видатися слабшим за противника, котрий начебто тільки й ждав, щоб якимсь необачним рухом я виявив справжній стан своїх нервів, найменша необережність могла мене погубити, тож не зоставалось нічого іншого, як і далі вдавати, ніби я господар становища, свідомий своєї переваги й тому схильний до невеликих поступок.
— Вас так цікавлять мої погляди? — спитав я.
— А вас це дивує?
— Правду кажучи, не так, як могло б здаватися. Признаюсь, цей випадок особливий, я б навіть сказав — винятковий. Тому я добре розумію вашу тривогу й цікавість. Мушу, однак, вас порадувати: я так само, як і ви, безупинно думаю про те, чим для нас обох закінчиться вся ця історія.
— Я зовсім не збираюсь вас провокувати.
— Дуже розумний намір, — сказав я з іронією. — Я дуже радий, що ви, зрештою, так вирішили.
Майор знов невимушено засміявся, усмішка помалу осяяла все його обличчя. Він мовив з виразом лагідної задуми:
— Все це не має сенсу. Світ невідворотно йде до загибелі. Якщо людство не визволиться з-під влади безумців і не перешкодить їхнім божевільним замірам, вся земна куля незабаром перетвориться на величезне кладовище.
— Це було б ще не найгірше. Якби ваші пророкування справдились, не було б принаймні ні переможених, ні переможців. На кладовищі немає місця расовим передсудам. Правда ж, це було б кумедно: величезні гробниці з написами «Nur fur Deutsche» або гробокопи, яким треба показувати свідоцтво про арійське походження покійника?
— У вас своєрідне почуття гумору.
— Справді?
— Трохи моторошне, як на мене.
— Час, в який ми живемо, не викликає життєрадісних асоціацій.
— І все-таки людина не повинна піддаватися цим настроям.
— Ви думаєте, майоре, це так легко — примусити себе бачити світові проблеми в масштабах колишніх уявлень? Тепер, коли одна людина нерідко являє собою для другої смертельну небезпеку?! Коли життя втратило всяку цінність! Коли смерть стала долею всіх людей! Немає такого дня, ані години, щоб ми не відчували загрози своєму існуванню. На що перетворили нас, людей, за ці кілька років війни? На диких, зацькованих тварин, що намагаються непомітно вислизнути з наставлених на них сілець. Ми живемо в світі катів і їхніх жертв — тих, що приречені на смерть і чекають виконання вироку. Доказів того, що це справді так, не треба далеко шукати. Досить тільки глянути на нас з вами. Ми сидимо в одному купе, розмовляємо, робимо якісь мавпячі жести, а все це таке безглузде, коли знаєш, що в першу-ліпшу хвилину я можу стати вашим катом, а ви — моєю жертвою, і навпаки, бо ми обидва приречені, хоч кожен з нас волів би бути в ролі ката, а не жертви.