Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
— Ну, досі все йшло якнайкраще, — раптом сказав майор бездоганною польською мовою. — Але боюся, що кінець кінцем щастя може вас зрадити. Вам це не спадало на думку?
Я відповів не зразу, розгубившись від несподіванки, мене вразила певність, з якою цей чоловік звернувся до мене, — виходить, він не має сумніву, що я поляк; я стояв нерухомо, пильно стежачи за офіцером, котрий, як і я, тримав руку в кишені, і раптом мені здалося, що крізь сукно шинелі виразно проступають обриси націленого на мене пістолета; я розумів, що він кожну мить може вистрелити, і завмер, не відриваючи погляду від його обличчя, на якому неспокійно поблискували очі, в напруженій тиші чути було тільки наше уривчасте, швидке дихання; я все ще мовчав, і майор заговорив перший.
— Сідайте, прошу вас, — сказав він з чемною іронією. — Тільки, будь ласка, не робіть дурниць. Це може для вас погано кінчитись. Я готовий до всього. Не думайте, що мене можна захопити зненацька…
Не повертаючи голови, я повільно зачинив за собою двері й запитав із робленим здивуванням:
— Gestatten Sie mir die Frage nach…[29]
— Ах, облишмо що комедію, — перепинив мене майор. — Я знаю, хто ви. Мушу також сказати, що чекати на вас довелось досить довго. Я вже навіть думав, що ви не вернетесь, та, виходить, помилився…
Я все ще стояв біля дверей з якимсь дивним почуттям збентеження й розгубленості і гарячково міркував, як вийти з цього становища, але все, що спромігся зараз придумати, здавалось надто рискованим і непевним. Тоді я вирішив просто вичікувати, я ж не міг навіть вихопити з кишені пістолет, бо майор ні на мить не зводив з мене очей, один мій необережний рух — і він вистрелить перший, я мушу бути весь час насторожі, адже він поцілить у мене на якусь частку секунди раніш, ніж я його, позиція в нього куди зручніша; до того ж затіяти зараз стрілянину — страшенне безглуздя, тим більше, що в інших купе, напевно, теж їдуть військові і постріл одразу ж підніме їх на ноги.
— Та сядьте нарешті. І вийміть, будь ласка, руки з кишень.
Я промовчав, а потім, подумавши, спроквола сказав:
— Так. Облишмо цю комедію. Ви маєте рацію, хоч у всій цій справі є одне «але». Ми обидва покладемо руки на стіл, або ця зустріч справді погано кінчиться, але для нас обох…
Офіцер хрипко засміявся і по хвилині вагання вийняв з кишень обидві руки.
— Слухайте! Те, що ви робите, не має жодного сенсу.
Рано чи пізно ви попадетесь.
— Все може бути. Я зовсім не виключаю такої можливості.
Я вийняв з кишені пістолет і опустив защіпку на дверях.
— Не станете ж ви в мене стріляти? Забагато грому буде. До того ж хвилин за п’ятнадцять поїзд прибуде на станцію, і тут, напевно, з’являться люди, разом з якими їхати далі ви не зможете, — сказав майор.
— До цього купе більш ніхто не повинен ввійти.
— Признаюсь, я не зовсім розумію вас.
— Це ж так просто.
— Що?
— Ви подбаєте про те, щоб сюди ніхто не ввійшов.
— А чи не забагато ви від мене вимагаєте?
— Не думаю. В моєму становищі, мабуть, всяка вимога цілком виправдана. Вам не здається?
— Але ж я не можу силою не пускати людей в купе!
— Звичайно. Але ви мусите знайти на це якийсь спосіб.
— На що?
— Не прикидайтесь дурнем. Ви добре знаєте, про що йдеться. Вже зараз це купе надто тісне для нас двох.
Майор замислено кивнув головою і сказав:
— Справді. Один пасажир у цьому купе зайвий.
— Я мушу доїхати до місця.
— Сумніваюсь, чи це вам удасться.
— Гадаю, ви мені допоможете.
Майор із щирим подивом високо звів брови й пильно подивився на мене, ніби хотів перевірити, чи я, бува, не жартую; за мить він розреготався з дивною за таких обставин невимушеністю — вся ця історія явно почала забавляти його — і з відтінком приязної іронії заявив:
— Це справді стає цікавим. Але, ради бога, юначе, не лякайте мене принаймні револьвером! Ми ж іще на самому початку нашої незвичайної зустрічі домовилися, що обидва покладемо руки на стіл. Але ви не додержуєте слова.
— Я в гіршому становищі, ніж ви. Пістолет у моїх руках — це, здається, єдиний аргумент, який може переконати вас, що ви повинні створити мені сприятливі умови для дальшої подорожі.
— А якщо я скажу «ні»?
— Вам набридло життя?
29
Дозвольте запитати… (Нім.)