Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
Монтер поставив валізу долі, я знов помітив серед охоплених панікою пасажирів його людей, що весь час крутились поблизу нас, глянув на відчинене вікно вагона, в якому бачив офіцера вермахту, але зараз там нікого не було; я подумав, що майор, напевно, висів на цій станції, та одразу ж угледів його трохи віддалік. Він відійшов од газетного кіоска і з пачкою ілюстрованих журналів під пахвою попрямував до вагона; наші погляди на мить зустрілись, на обличчі майора майнула усмішка — очевидно, паніка на вокзалі дуже забавляла його, я відповів багатозначною усмішкою і кивнув на знак того, що цілком його розумію, — в голові майнула думка, що він вважає мене за тутешнього німця, і це додало мені рішучості. Майор увійшов до вагона, мимо пробігли останні пасажири, перед нами був тепер вільний перон, яким у наш бік поволі простував жандармський патруль із трьох чоловік. Я подивився на Монтера — він був спокійний, обидві руки держав у кишенях пальта, я знав, що в цю мить він так само, як я та його люди, котрі стояли поблизу, готові на все, судорожно стискає рукоятку пістолета. Якщо жандарми підійдуть до нас і накажуть відкрити валізу, Монтер, напевно, вистрелить перший, тепер ми вже не могли рушити з місця, це викликало б ще більшу підозру і зразу привернуло б до нас увагу поліції. Жандармів відділяло від нас яких тридцять метрів, вони дивились на нас — тоді я підняв валізу й подав руку Монтерові.
— Бувай, старий, — сказав я тихо. — Дай руку. Говори до мене по-німецькому, та якомога голосніше.
Монтер швидко закліпав очима, одразу здогадавшись, що я хочу зробити; на обличчі його промайнула тінь вагання, але він квапливо подав мені руку.
— Те, що ти надумав, річ дуже рискована.
— Підкажи кращий вихід.
— Чорт!
— Якщо я не ввійду в цей вагон, нас усіх схоплять.
— Так.
— Спробую. Може, вдасться. Чи пан, чи пропав.
Жандарми були вже метрів за двадцять від нас, із кожною секундою вони все наближались, але треба було почекати, поки вони підійдуть ще ближче; в цій ситуації ми мусили виявляти цілковитий спокій і самовладання, — а це не так-то легко, — не можна було ні поспішати, ні нервуватись, а тим більше показувати, що хочемо уникнути зустрічі з ними. Від хвилювання мене аж трусило; коли я знов обізвався до Монтера, голос у мене тремтів і зривався, і я ледве міг говорити.
— Коли їдеш до Берліна?
— Завтра.
— Свято проведеш з родиною?
— Так.
— Жалкую, що ми не можемо виїхати разом.
— Я теж.
— Сподіваюсь, ми ще зустрінемось.
— Подзвони завтра.
— Ти ж повинен виїхати.
— Так, але аж увечері.
— Я подзвоню в «Какаду».
— О котрій?
— А коли тобі зручно?
— Найкраще вранці. Скажімо, об одинадцятій.
— Добре.
— Чекатиму твого дзвінка. Я в цей час завжди дома.
— Чудово. Неодмінно подзвоню, аби тільки не довелося довго чекати, поки з’єднають.
— Завтра ж свято.
— Може вийти так, що я буду зайнятий…
— Розумію. Але якщо вдасться, подзвони.
— Авжеж, якщо вдасться, подзвоню неодмінно.
Я глянув на вагон, в який збирався сісти. У відчиненому вікні знов з’явився стрункий офіцер, він подивився на мене, потім зиркнув на жандармів, які наближались до вагона, і всміхнувся мені: видно, був певен, що я німець, — ну, тим краще; жандарми були вже за кілька кроків од нас, Монтер усміхався, і тільки по очах його видно було, що нерви в нього напружені до краю; він випустив мою руку і голосно сказав:
— Передай привіт Моніці. І скажи їй, що я одержав листа від Віллі.
— Дякую. Перекажу. І передам привіт.
Жандарми майже порівнялися з нами, коли Монтер цокнув підборами й фашистським жестом попрощався зі мною; вони поволі проходили повз нас, зовсім поряд я виразно бачив їхні байдужі, кам’яні обличчя, нерухомі очі, руки, що стискали приклади автоматів. Вони минули нас, я взяв валізу і, сідаючи в вагон, все ще чув гучний, нестерпний для вуха, розмірений тупіт їхніх важких, підбитих цвяхами чобіт по бетонному перону; не повертаючи голови, я ривком втягнув у вагон важку валізу й опинився в коридорі, лице в лице з майором, який, усміхаючись, чемно відчиняв переді мною двері купе.
IV
СВЯТВЕЧІР: У ПОЇЗДІ
Отже, мені ще раз пощастило у цій дивній грі, де найменшою ставкою було чуже життя, а найбільшою — власне. Я вже не раз вигравав партію, вдаючись до блефу, від котрого ніколи не відмовлявся, якщо до цього не Змушував мене противник і обставини. Однак я розумів, що гра ще тільки почалась і, залежно від того, чи повезе мені і як розвиватимуться події, я або розіграю партію на свою користь, або — це теж було не виключено — взагалі не встану з-за столу, бо мої партнери не любили програвати, а коли вони ще й здогадаються, що я той гравець, котрого розшукують усі поліцейські служби країни, то мені буде дуже нелегко вийти з гри, яку я сам затіяв.