Двоє під однією парасолькою

Вадим зловив себе на тому, що машинально крокує мокрою податливою стежиною до болотистого поля, де колишні Вони з великої літери (а нині — вони з маленької) здійснили якось чергову капость, зрізавши квіти. І хоча б сьогодні хто-небудь здогадався, виправляючи становище, принести Вадимові букетик, поставити в склянку з водою— як пам’ять про Нездійсненне… Ні-і, вони гуманісти. Вони не стануть нагадувати про Нездійсненне, це буде немилосердно, не того їх навчає милосердна наставниця.

А все-таки, нащо він туди іде? Нічого цікавого там не залишалося, а “Пейзаж без квітів” уже написано, покладено в папку для малюнків. Непоганий етюд вийшов.

Розмірковуючи, Вадим все ж ішов та йшов, намагаючись не зачепити колючі лапи якихось кущів, що ростуть одразу біля стежини, йшов просто так, бо, гостро зажадавши творчості, він ще не знав, що стане писати: виїздити збирався, натури для етюдів не наглянув. Тепер він заверне за кущі, пройде болотистим полем — туди, ближче до лісу. І напевне щось виявить. Галявинку яку-небудь. Чи дерево. Однаково що. З ним так і раніше бувало: щось виштовхувало з рівноваги, довго не писалося, а потім починало тягнути до полотна чи картону, і тут — Вадим з досвіду знав — варто взяти в руку пензель, вуглину чи олівець і просто розпочати.

Він вибрався нарешті на поле, повернувши за кущі і (знову без багатокрапки не обійтися!)… завмер, ошелешений, боячись необережним жестом злякати побачене, мовчав, тому що не міг говорити, не знав, що говорити.

— Ну що ж ви? — сказала Тая. — Розкладайте свій ящик, я не кам’яна.

Вона стояла посеред острівця бузкових квітів, що невідомо як і коли знову виросли на старому місці, стояла, по пояс пірнувши в них, і квіти погойдувалися на довгих стеблах, повернувши свої дзвіночки до сонця, до тепла. І оберемок тих же квітів відтягнув їй руки, вона притискала його до грудей, зціпивши пальці замком — для міцності, і обличчя тонуло в квітах, а легкий і теплий вітер куйовдив їй волосся, гнав на очі, завішуючи, а вона тільки те й робила, що струшувала головою, щоб прибрати їх — адже руки зайняті, а треба бачити Вадима, його дурну фізіономію з мимовільно відкритим ротом. Він так і стояв — дружиною Лота, закам’янівши. Згадував знайоме: цього не може бути, тому що не може бути ніколи.

— Скоро ви? — Тая перехопила оберемок знизу, рукою, що звільнилася, впоралася нарешті з волоссям. — Я так довго не простою, попереджую.

— Але чому? — розпочав Вадим, і Тая засміялася, не дослухавши, не давши йому доказати.

— Було ж пояснення, Вадиме Миколайовичу. Прекрасне, до речі, пояснення: тому що тому. Пишіть-пишіть, це ваша справа. Все інше — моє…

А у вітальні діда Василя Вітько і Колюн вбили в стіну залізний костиль, на якому незабаром висітиме написана Вадимом картина. Так наказала Тая.