Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер
- Автор: Оксеник Сергій
- Серия: Лісом, небом, водою #3
- Язык: украинский
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер». Краткое содержание книги:
І все ж — звідки ця темна підземна сила взялася? Чому вона така ворожа до людини? На ці запитання, можливо, відповість доля зовсім іншого персонажа, який назвав себе Інженером.
Остання книга трилогії «Лісом, небом, водою» так само сповнена фантастичних пригод і пригодницької фантастики, як і дві попередні: «Лисий» і «Леля».
Він доїв порцію перед самими важкими старовинними дверима і був неприємно вражений тим, що біля дверей не виявилося звичного смітника. Нести обгортку від пломбіру до лабораторії видалось йому нераціональним, тож вирішив пройти за будівлю інституту, щоб викинути обгортку безпосередньо в сміттєвий бак.
Мабуть, хлопчик нівроку не припускав навіть думки, що людина може так далеко йти, аби викинути обгортку від морозива. Тож він не встиг сховатися, скажімо, за сміттєвий бак, юну берізку, що росла неподалік, чи там під поверхню калюжі. Щойно Губченко завернув за ріг, як зіштовхнувся з ним — тим самим, з яким майже познайомився на Петрівці.
— О! Добрий день! — радісно сказав він, сам дивуючись своєму самовладанню. — Ну як, знайшли?
— Кого? — збентежено бовкнув хлопчик.
— Тараса Бульбу — ви ж його шукали?
— А… Ага… Ні… Там не було…
— А знаєте, — дедалі більше собі дивуючись, запропонував Губченко. — У мене є зайвий примірник. Можу вам принести. Ви завтра тут будете?
Хлопчик нівроку сковтнув і нервово кивнув.
— От і гаразд, — ніби аж заспокоївся Губченко. — Тоді завтра тут же в цей же час.
Не чекаючи відповіді, він обійшов хлопчика, мов кам’яну бабу, викинув обгортку й, знову обігнувши свого пастуха, повільно пішов на роботу.
По дорозі сюди він уже налаштувався на те, що робитиме. Його надихало те, що ніхто за ним не стежить, тож знав, кого шукатиме за допомогою МГ.
Тепер, після зустрічі з хлопчиком нівроку, він зрозумів, що замикатися зараз у своїй комірчині було б дуже нерозважливо. Це вже, як кажуть, наражатися. Однак тверезий розрахунок нині був явно не його сильною рисою. Тому, зайшовши до інституту, він, з останніх сил намагаючись зберегти рештки розважливості, пішов не в свою лабораторію, де його б уже ніщо не втримало, а до Тихолоза.
Той, як завжди, був на своєму місці. Колись у дитинстві Губченко читає оповідання про хлопчика, якому товариші (це в них така гра була) доручили охороняти якийсь камінь. Тобто поставили вартовим. А потім вони всі побігли гратися, забувши про героя. А він стояв на посту цілий день і не зрадив свого обов’язку, аж поки якийсь випадковий солдат звільнив (чи то змінив) його. Губченко не дуже добре пам’ятав те оповідання й зовсім не пам’ятав імені юного героя, але, схоже, твір був про Тихолоза. Мабуть, героя звали Костею.
Остапович вважав, що кожен повинен чесно обробляти свій город. Навіть якщо цей город йому не належить. Навіть якщо всі плоди в нього забирають. Навіть якщо йому за станом здоров’я протипоказано перебувати на городі. Губченко про такі протипоказання не чув, але в наш вік пандемічної алергії на все на світі щось подібне неодмінно мусило б бути.
Тихолоз читав газету «Щоденні факти» й Губченка зустрів, як тому здалося, непривітно. Побалакали ні про що, й виникла тягуча ситуація, коли з незрозумілих причин розмова не в’яжеться й урвати її неможливо. Губченко спершу спитав про газету: що там, мовляв, пишуть?
— А що там нового можуть писати? — запитанням відповів співрозмовник
Потім Губченко спитав про газету — чи давно він, мовляв, читає таку пресу?
— А чим вона гірша за інші?
Тоді Губченко спитав про газету, мовляв, Тихолоз її передплачує чи купує?
— А хіба це має принципове значення? — поцікавився його приятель…
Посидівши мовчки ще три-чотири хвилини, Губченко підвівся й здивований рушив до дверей.
— А ти чого приходив? — спитав Тихолоз навздогін.
— А хіба це заборонено? — передражнив його гість.
— А хтозна, що вам — дисидентам — заборонено, а що ні…
— Чого-чого? — здивувався Губченко.
Тихолоз мовчки перегорнув сторінку й заглибився в читання.
— То це ти так сказав, аби сказати? — спитав Губченко. Не те щоб він вважав слово «дисидент» лайливим чи непристойним. Нормальне слово. Просто він сам ніколи дисидентом не був і не уявляв, як би міг ним стати. Але зараз, коли Тихолоз промовив це, немовби прозвучав пароль. Код, який миттєво дає ключ до розуміння якщо й не всього в житті, то дуже багато чого.
— А що тут казати? — Тихолоза збити було непросто.
Губченко вже відчинив двері, коли почув за спиною незвично голосне:
— А заявочку ж ти не забудь занести. — І ще: — О, а чого ж не розписався?
Тож знову зачинивши двері й повернувшись до конторки Тихолоза, він вислухав уже ледь чутний голос, майже шепіт:
— Не знаю, що ти там наробив, а тільки про тебе розпитував Заступ. Як у старі добрі часи. Чи давно знайомі, чи часто ходиш на роботу, чи вживаєш, чи гуляєш… Коротше, все. І про дочку, і про жінку, де працює, ким, де дача, чи сам усе робиш своїми руками, чи наймаєш когось…
Поки він шепотів, Губченко опанував себе й розсміявся.
— Так він і про тебе в мене розпитував. Це ж у нього робота така — про всіх розпитувати.
— Що про мене? — Тихолоз помітно зблід.
— Та все те саме. Про човен, про двигун, про те, чому не захистився, про сім’ю… Кажу ж, у нього служба така.
— Чому не сказав?
— Чому «не сказав»? Сказав йому все що знаю. А чого ж приховувати. Не вороги ж якісь. Головне нічого не підписувати. А казати…
— Я питаю, чому мене не попередив?
— Про що? Про те, що Заступ — заступник директора з режиму?
— А я тебе попередив, — сумно промовив Тихолоз, із болем дивлячись у вічі Губченку.
Найгірше було б зараз дати комірникові відчути, що вони по-своєму спільники. Йому спільники не потрібні. Він сам. І хоч як боляче ображати Тихолоза, таж правди йому все одно не скажеш.
— Ну, попередив, то й дякую. Хоча мені воно по барабану. Заступа я не люблю, але розумію, що свою роботу і йому треба виконувати. Кожен на своєму місці робить те, що може. — Останнє речення було хамським, та іншого шляху Губченко не бачив. — Гаразд, бувай!
І вийшов.
Потайний хід
Першим бажанням було навідатися до Заступа. Губченко вже переконався, що зі своїми філерами легше, коли знаєш їх в обличчя, коли не боїшся спілкуватися з ними. Биковець, звичайно, не філер. Він заступник директора інституту. Але якщо не зважати на посаду, професія у них одна.
Втім, для такого візиту потрібен якийсь привід. А приводу немає. Не зайти ж просто так, щоб поцікавитися, чого це Заступ ним цікавиться Підставляти Тихолоза він не буде. Ну, та й Бог із ним, із Миколою Миколайовичем! Не така він цяця, щоб Губченкові до нього самому ходити. Знадобиться — сам завітає. А ми ще подивимося, чи відчиняти йому двері.
Що робити далі? До МГ зараз доступу фактично немає. Тобто її ніхто звісно, не стереже, але стережуть його. Зараз на прохідній зафіксовано, що він уже в інституті. Отже, тепер до нього в лабораторію можуть щомиті навідатись. А це означає, що треба сидіти в лабораторії, а не в комірчині. От якби знайти потайний хід до інституту, можна було б удати, що вже пішов додому, а тоді повернутися на роботу непоміченим. Чорний хід, звичайно є. Але він завжди на замку…
Ноги самі понесли Губченка до чорного ходу.
На засувці справді висів масивний іржавий замок. У закапелку коридору, було порожньо. І в самому коридорі — жодного звуку. Губченка надихнула іржавість замка. Придивившись, він зрозумів, що ключ ув отвір давно ніхто не встромляв. І добре. І хай він собі висить. Зрештою, так навіть надійніше А от засувка, на якій він висить, вона ж на шурупах тримається. Так само іржавих, давно не змащуваних. І не будемо змащувати.
Який інженер ходить на роботу без викрутки? Хіба що Губченко. Та й то лиш тому, що має чорний пакетик, у якому міститься диво інженерної думки — ніж-плоскогубці. Це він так для зручності називається, бо насправді має не тільки ніж і плоскогубці, а ще й пилку, і штопор, і ножиці, й багато чого іншого. Зокрема й набір викруток.
Двері нарешті рипнули й відчинилися, впустивши досередини хвилю гарячого світла. Це погано. І рип, і світло. Але зі світлом нічого не вдієш. А от рип…