Посмертні записки Піквікського клубу

— Слухаю, сер.

— Стійте, — затримав Вілкінса капітан.

Вілкінс слухняно спинився.

— Одвезіть Його в сільський загін[24]. Побачимо, чи зватиметься він Пунш, як прокинеться. Я не дозволю кепкувати з себе! Везіть його! — і капітан Болдвіг, задихаючись з обурення, пішов далі.

Тим часом тачку з містером Піквіком вкотили у загін і поставили в куток. Наш герой все ще спав І голосно хропів на втіху не тільки всім сільським хлопцям, а й трьом чвертям дорослого населення, що скупчились круг тачки, чекаючи, поки він прокинеться. Можна уявити собі, з яким захопленням і радістю дивились вони, як, гукнувши кілька разів, Сем“, містер Піквік сів і з невимовним здивуванням оглянув обличчя, що схилились над ним.

Його привітали загальним галасом. А коли він мимоволі спитав „в чім справа?“, галас збільшився вдвоє.

— От комедія! — кричали в юрбі.

— Де я? — питав містер Піквік.

— У сільському загоні, — відповідала юрба.

— Як я потрапив сюди? Що я зробив? Звідки мене сюди привезли?

— Болдвіг, капітан Болдвіг, — була єдина відповідь.

— Випустіть мене! — кричав містер Піквік. — Де мій слуга? Де мої друзі?

— Нема в тебе друзів. Ура! — і в містера Піквіка полетіла ріпа, потім картопля, далі — яйце й ще деякі ознаки жартівливої симпатії натовпу.

Скільки часу тривала б ця сцена і як довго мусив би ще страждати містер Піквік — сказати трудно. На щастя, на допомогу приїхала коляса, і з неї вискочили старий Вордл і Сем Веллер. Перший з них за менший час ніж треба, щоб написати і навіть прочитати це, проклав собі дорогу до містера Піквіка й посадив його в колясу, а другий в той час закінчував третій і останній раунд із сільським сторожем.

— Біжіть до суду !— кричала з дюжина голосів.

— Біжіть швидше! — крикнув містер Веллер, вистрибнувши на передок. — Перекажіть мій привіт — привіт від містера Веллера — судді. Скажіть йому, що я трохи попсував пику його служникові, так хай він знайде нового, а я завтра повернуся сюди і виб’ю й того. Рушай, старий!

— Я позиватиму капітана Болдвіга за незаконне затримання, зараз же, як приїду до Лондона, — сказав містер Піквік, коли коляса виїхала з села.

— Ми, здається, полювали на його землі, — зауважив містер Вордл.

— Мені однаково, — відповів містер Піквік. — Я все таки позиватиму.

— Ні, не позиватимете, — настоював Вордл.

— Позиватиму; свідчуся… — але, спостерігши насмішкуватий вираз на обличчі Вордла, містер Піквік перебив самого себе і спитав, — а чому ні?

— А тому, — пояснив старий Вордл, душачись од сміху, — що вони, певне, ходили коло нас і бачили, що ми випили багато холодного пуншу.

На обличчі в містера Піквіка майнула усмішка; усмішка поширилася в сміх, сміх перейшов у регіт, а до реготу приєдналися всі. Отже, щоб підтримати свій гарний настрій, вони спинилися коло першої ж придорожної корчми й замовили по склянці бренді з водою для всіх з додатком чистого бренді надзвичайної міцності для містера Семюела Веллера.