Посмертні записки Піквікського клубу

— Та невже? — здивувався батько.

— Факт, — ствердив син і в небагатьох словах розповів, як був обдурений стратегією Джоба Тротера.

Містер Веллер — старший уважно прислухався до оповідання і, коли Сем скінчив, спитав:

— Один з них такий високий та сухоребрий, з довгим волоссям і говорить, наче скаче галопом?

Містер Піквік не зовсім добрав змісту в останньому порівнянні, але зрозумів початок фрази і тому сказав: „Так".

— А другий з чорним волоссям, з здоровенною головою і в малинового кольору лівреї?

— Так, так, це він! — жваво ствердили містер Піквік і Сем.

— Тоді я знаю, де вони, — сказав містер Веллер. — Вони в Іпсвічі, живі й здорові.

— Не може бути! — скрикнув містер Піквік.

— А, проте, це так, і я зараз розкажу вам, звідки я про це дізнався. Подеколи я їжджу за кучера на Іпсвічському диліжансі замість одного мого приятеля. Був я на ньому і після тої ночі, коли ви дістали ревматизм, сер. Вони сіли на диліжанс коло готелю „Чорний Хлопець" в Челмсфорді і їхали аж до Іпсвіча, і дорогою той — у малиновій лівреї — казав мені, що їм доведеться залишитися там на довгий час.

— Я поїду за ним, — сказав містер Піквік. — Нам однаково — оглядати Іпсвіч чи яке інше місто. Я поїду за ним.

— А ти певний, що то були вони, хазяїне? — спитав містер Веллер — молодший.

— Цілком певний, Семі, бо виглядають вони досить кумедно. До того ж мене здивувало ще й панібратство між паном і слугою. Більше того, — я чув навіть, як вони сміялися та кепкували з сирого вогнемета, якого, мовляв, вони здорово обдурили.

— Старого кого? — спитав містер Піквік.

— Старого вогнемета, сер. Я думаю, так вони називали вас, сер.

Власне, нічого виразно образливого в слові „старий вогнемет" немає. Проте таку назву ні в якому разі не можна вважати й за надто шанобливу. Спогади про всі кривди, вчинені йому Джінглем, запалили люттю мозок містера Піквіка з перших же слів містера Веллера. Бракувало лише краплі, щоб виповнити чашу, і тою краплею був „старий вогнемет".

— Я впіймаю його! — крикнув містер Піквік, запально стукнувши кулаком по столу.

— Я їду до Іпсвіча післязавтра, сер, — сказав містер Веллер-старший. — Диліжанс відходить від готелю „Бика" у Вайтчепелі, і коли ви й справді хочете їхати, то найкраще було б вам їхати зі мною.

— Так ми й зробимо, — погодився містер Піквік. — Я напишу в Бері й попрошу їх зустріти мене в Іпсвічі. Ми поїдемо з вами. Та чого ви поспішаєте, містер Веллер? Чи не випили б ви трохи?

— Ви дуже люб’язні, сер, — відповів містер Веллер, раптом спиняючись. — Хіба що чарочку бренді за ваше здоров’я й за успіх Семі, коли дозволите.

— Безперечно, дозволю, — сказав містер Піквік. — Склянку бренді сюди ! —Бренді принесли, і містер Веллер, почтиво вклонившись містерові Піквіку й кивнувши головою до Сема, вкинув склянку в свою містку горлянку так, ніби то був маленький наперсток.

Сплативши рахунок, містер Піквік з Семом подалися до Грейз — Інна шукати містера Перкера. Коли вони дійшли до цієї установи, на годиннику вибило восьму, і нескінчимий потік джентльменів у заболочених штанах, заплямованих білих капелюхах і витертих пальтах виливався з усіх будинків, показуючи, що заняття в більшості контор уже скінчились. Не застали вони нікого і в конторі містера Перкера. Стара прибиральниця порадила їм переказати їхню справу старшому клеркові Лаутену і вказала корчму, де той завжди перебуває в неслужбовий час.