Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
— Будемо раді, — і Фог потер собі руки.
— Вельми раді, — додав Додсон, відчиняючи двері.
— Але раніш, ніж піти, дозвольте мені сказати вам, джентльмени, — гарячився містер Піквік, — що з усіх шахрайських і підлих вчинків…
— Заждіть хвилиночку, сер, — дуже чемно попросив Додсон. — Містер Джексоні Містер Вікс!
— Сер! — обидва клерки були вже на середині кабінету.
— Я хотів би тільки, щоб ви чули, що казатиме джентльмен, — пояснив Додсон. — Прошу далі, сер. Ви сказали, знається, „шахрайських і підлих вчинків"?
— Сказав, — не заперечував Піквік, нетямлячись від злості,— я сказав, що з усіх шахрайських і підлих вчинків ваш вчинок — найпідліший і найбільш шахрайський. І я повторюю свої слова, сер.
— Ви чули, містер Вікс? — спитав Додсон.
— Ви не забудете цих виразів, містер Джексон? — спитав Фог.
— Може, ви бажаєте назвати нас жульманами, сер? — сказав Додсон. — Прошу дуже, якщо вам охота, сер.
— Бажаю, — ствердив містер Піквік. — Ви таки й є жульмани.
— Чудово! — радів Додсон. — Вам там унизу добре чути, містер Вікс?
— О, дуже добре, сер, — заспокоїв його Вікс.
— Вам, може, краще було б піднятись ще східців на два, — додав Фог. — Будь ласка, далі, сер. Чи не бажаєте ви сказати, що ми — злодії? Або, може, ви вдарили б кого з нас? Прошу дуже, сер. Якщо ви робитимете так, ми не вчинимо ні найменшого опору. Запевняємо вас, сер.
І Фог спокусливо підсунувся під самий кулак Піквіка. Нема ніякого сумніву, що цей джентльмен не встояв би і з великою приємністю задовольнив прохання містера Фога, якби Сем, що чув усю розмову, не ввійшов у кабінет і рішуче вхопив свого пана за руку.
— Ходім! — промовив містер Веллер. — Теніс дуже інтересна гра, тільки не тоді, як ви — м’яч, а два адвокати — ракети. Ходім, сер. Якщо вам кортить розважитись, можете, зійшовши у двір, вдарити мене. А тут ця втіха устане вам занадто дорого.
І містер Веллер безцеремонно потяг свого пана по сходах, виволік надвір і, нарешті, бережно поставивши серед вулиці, ступив назад, ладний тепер коритися його розпорядженням.
Містер Піквік неуважно побрів уперед, перейшов вулицю напроти ратуші і попрямував до Чіпсайда. Сем ніяк не міг зрозуміти, куди вони йдуть, коли його пан обернувся до нього й сказав:
— Я маю відвідати містера Перкера, Сем.
— Вам слід було б зайти туди ще вчорашнього вечора, — відповів Сем.
— Здається, ви маєте рацію, Сем, — зітхнув містер Піквік.
— Я напевне маю рацію, — відмовив Сем.
— Добре, добре, Сем, — погодився містер Піквік, — ми підемо туди зараз же, але спершу я хотів би випити склянку бренді з теплою водою, Сем. Де тут можна це дістати?
Містер Веллер знав Лондон бездоганно і, не міркуючи навіть, відповів:
— Другий провулок праворуч, передостанній будинок з правого ж таки боку. Беріть стіл, що стоїть коло самого каміна, бо тільки в цього стола нема середньої ніжки, і це куди зручніше.
Містер Піквік буквально додержав поради свого лакея і, звелівши Семові йти разом із ним, ступив у зазначену корчму, де незабаром перед ним стояло вже чимало бренді з водою. Містер Веллер сидів за тим же столом, хоч і на поважній відстані від нього, і задовольнявся здоровою пляшкою портеру.
Корчма мала дуже затишний вигляд і, очевидно, перебувала під спеціальною протекцією візників, бо коло столів сиділи, палили люльки та випивали чимало джентльменів, які, судячи з зовнішності, належали до цієї вченої професії. Один з них, найстаріший за всіх, червоновидий, кремезний чолов’яга притяг чомусь до себе особливу увагу містера Піквіка. Він завзято курив, але раз — у раз виймав люльку з рота й пильно придивлявся то до містера Піквіка, то до Сема. Потім він занурював своє обличчя в кухоль з портером, але й звідти, скільки дозволяли це розміри кухля, не переставав кидати оком то на одного, то на другого.
Нарешті кремезний чоловік став палити безперестанку і, притулившись спиною до стінки, втупив очі в наших приятелів так, ніби хотів запам’ятати їхні обличчя назавжди.
Спершу містер Веллер не помічав еволюцій кремезного чоловіка, але згодом, спостерігши, що містер Піквік увесь час стежить за ним, і собі став дивитись у тому ж напрямку. Потім він затулив долонею очі від світла і почав приглядатись пильніше, ніби впізнавав щось знайоме й хотів пересвідчитись, що не помиляється. А втім його сумніви незабаром були розсіяні, бо старий, випустивши з люльки цілу хмару диму, хрипким голосом промовив спід величезної шалі, обмотаної круг його шиї:
— Здоров був, Семі
— Хто це, Сем? — спитав містер Піквік.