Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
Посадивши містера Піквіка в тачку, мисливці рушили в путь. Вордл і довгий ловчий вели перед, а містер Піквік з тачкою, підштовхуваною Семом, були в хвості походу.
Раптом собаки завмерли на місці, і мисливці теж спинилися.
— Що таке з собаками? — захвилювався містер Вінкл. — Як нерухомо вони стоять.
— Тихо, прошу! — застеріг його містер Вордл. — Хіба ж ви не бачите — вони роблять стійку?
— Роблять стійку! — здивувався містер Вінкл, роздивляючись навкруги, ніби шукаючи якогось надзвичайного краєвиду, що захопив своєю красою розумних тварин. — Роблять стійку… На що ж вони там дивляться?
— Не ловіть гав, — сказав містер Вордл, не відповідаючи на запитання в такий серйозний момент. — Ну!
Почувся різкий шум крил, що примусив містера Вінкла відстрибнути назад, наче його підстрелили. — Бах! бах! — гримнули два постріли. Над полем заклубився дим і розвіявся в повітрі.
— Де вони? — скрикнув містер Вінкл, крутячись на всі боки у стані величезного збудження. — Де вони? Скажіть мені, коли стріляти. Та де ж вони? Куди вони поділися?
— Де вони? — спитав містер Вордл, засовуючи в торбинку пару птахів, що їх поклала йому до ніг собака.
— Ось!
— Ні, ні; я питаю про інших, — метушився містер Вінкл.
— Тепер уже досить далеко, — відповів Вордл, заряджаючи знову свою рушницю.
— Хвилин через п’ять ми, я думаю, надибаємо новий виводок, — сказав довготелесий ловчий, — Якщо джентльмен почне стріляти зараз, то, мабуть, саме тоді й влучить.
— Ха-ха-ха! — засміявся містер Веллер.
— Сем! — спинив його містер Піквік, співчуваючи своєму зніяковілому компаньйонові.
— Сер?
— Не смійтесь.
— Більше не буду, сер, — і містер Веллер, щоб компенсувати себе, почав кривити такі гримаси поза спиною містера Піквіка, що хлопець у ботиках безперестанку реготався і безперестанку діставав за це потиличники від ловчого, який тільки й шукав нагоди, щоб відвернутись і не виявити своєї власної веселості.
— Браво, приятелю! — звернувся містер Вордл до Тапмена. — Ви таки вистрелили на цей раз.
— Еге, — з удаваною скромністю відповів містер Тапмен, — вистрелив.
— Здорово! Мабуть, дещо й зробите, як будете уважні. Штука не важка.
— Навіть дуже легка, — погодився містер Тапмен. — Тільки як же боляче штовхає вона в плече! Я мало не впав. Ніколи не гадав, що така маленька рушниця може так боляче бити.
— Ну, Вінкл, — сказав старий джентльмен трохи згодом, — зараз буде ще виводок. Дивіться ж — не запізнюйтесь.
— Не бійтесь, — заспокоїв його містер Вінкл. — А хіба вони роблять уже стійку?
— Ще ні. Тільки спокійно. Зовсім спокійно.
Вони обережно посувались уперед і, певно, підібрались би до птахів, якби містер Вінкл, виконуючи своєю рушницею якісь дивні еволюції, не вистрелив у найкритичніший момент. Дріб пролетів на такій відстані від голови хлопця, що будь на місці його довгий ловчий — весь набій влучив би йому просто в мозок.
— На якого біса ви це зробили? — скрикнув старий джентльмен, коли птахи цілісінькі полетіли геть.
— Я за свого життя не бачив ще такої рушниці,— скаржився бідолашний містер Вінкл, розглядаючи курок, немов хотів зарадити цим лиху. — Вона стріляє коли їй заманеться. Що з нею вдієш?
— Що вдієш! — розсердився Вордл. — Стріляє, коли заманеться! Чого б це не заманулось їй влучити?
— І влучить, сер, — пророчим голосом сказав ловчий. — Ось почекайте лиш трохи.
— Що ви хочете сказати цим, сер? — роздратовано спитав містер Вінкл.
— Нічого, сер, нічого, — відповів той. — У мене сім’ї немає, а мати цього хлопчика матиме гарненьку пенсію від містера Джофрея за те, що її сина вбито в його маєтку. Заряджайте, сер, знову; заряджайте !
— Одберіть у нього рушницю! — кричав з своєї тачки містер Піквік, на смерть заляканий пророкуванням ловчого. — Візьміть у нього рушницю хтонебудь. Чуєте?
Проте ніхто не виконав його наказу, і містер Вінкл, кинувши на свого лідера бунтарський погляд, зарядив рушницю й пішов далі з усіма іншими.
На підставі записів містера Піквіка мусимо відзначити, що поведінка містера Тапмена значно більше, ніж система Вінкла, свідчила за його розважливість і обачність. Це, звичайно, ані трохи не зменшує авторитетності містера Вінкла в усіх спортивних питаннях, бо, як слушно зауважив містер Тапмен, споконвіку спостерігалося, що найкращі й найздібніші філософи, справжні джерела знання в галузі теорії, бували цілком неспроможні здійснити її на практиці.